Байки від Клєр

Смисл жизні (сенс життя)

Добридень, дорогі мої читачі. Сьогодні мабуть не буду зловживати клєрзахаровскім слєнгом, ну хіба що трішечки, вставляючи деякі репліки, бо тут без неї, досвідченої і умудрьонной опитом бабуські не обійдешся. А хотілося б з вами погутаріть о сакрамєнтальном – о смислє жизні… Ох і темку я знайшла, блін, якби не заплутатись і не пожалкувати, що влізла у таке.

Хто з вас не замислювався над цим питанням на протязі життя? А й справді, в чому сенс? Для чого ми приходимо в світ? Страждаємо, терпимо біль, кохаємо, ненавидимо? Для чого це все і кому потрібно? Може - нікому і життя само по собі беззмістовне? Які жахливі питання! Мій мозок вже димить!

 

Думати над цим я почала десь років у 9. І, на дитячий розсуд, вбачала сенс у тому, що скоріше б закінчити школу і стати дорослою. В 17 років – над тим, що треба вступати у вуз і паралельно вирішувати питання, кого із залицяльників обрати для створення сім'ї. Сидіти чекати, що тебе оберуть, чи вирушати на пошуки самостійно? Скільки дітей планувати? І так далі…В дитинстві і молодості сенс буття схожий на такий собі бізнес-план. Правда ж цікаво? Ага, цікаво. Якби не було так заморочливо!

Дуже люблю люблю прислів'я:

В 20 років - немає розуму – вже не буде,

В 30 років - немає дружини – і не буде,

В 40 років – немає грошей – і не буде…

З приводу вікових обмежень, звичайно можна спорити - у всіх по-різному. Однозначно, що обговорюване питання може постати в любому з цих періодів. Тут уж душенька начінаєт маяца (КЗ). Маєца, маєца і опріділяєца. Хто зупиняється на тому, що в житті діти – це головне, розчиняється в них і в старості живе їхніми проблемами. Хто присвячує себе професії або улюбленій справі, а хто шукає сенс на дні стакану(були в мене такі знайомі), чи на кінці голки, а хто взагалі живе як овоч: їсть і спить і ні про що не думає… У кожного свій шлях широкий, як писав Шевченко. І кожен сам вправі вибирати, залишати його широким, чи звужувати до якихось обмежень і рамок.

Для чого живе людина? Відповідь: щоб продовжувати рід і жити в своїх дітях, внуках і правнуках, перейматись їхніми справами і допомагати. І що далі? Ви розмножуєтесь, ось уже і внуків побачили і вроді як і життю раділи і, все одно, не можете відповісти на дане питання. Не раз зустрічала у філософських оповідях роздуми на цю тему. Філософи стверджують, що та людина щаслива, котра не задається цим питанням і не мучить свій мозок. -Как я завідую бєзмозглим!,- восклікнула би моя Клєр Захаровна і була б на стопіцот права…

НО! «Орєшек знанья трудний і ми нє привиклі отступать!» Пам’ятаєте? Здається, це заставка радянського кіножурнала «Юний технік» (согласітєсь, класная била пєрєдачка) і, особисто для мене, символ допитливості і руху вперед. Довбемось далі.

Достоєвський стверджував, що душа - це поле битви, де завжди борються Бог та нечистий. Класик правий, на мою думку, інакше він би не був класиком.

Декілька років назад мені пощастило прочитати книгу Раймонда Моуді «Життя після життя», в якій він зібрав свідчення багатьох очевидців, які побували в стадії клінічної смерті. Так ось, деякі з них розповідали, що там, за межею зустрічались з осяйною істотою, від якої розповсюджувалась така любов, яку вони не зустрічали на Землі. Ця істота говорила їм, що сенс буття людини – це любов і пізнання. Звичайно, ці поняття не стосуються плоті, а стосуються духовного. Особисто мені це пояснення подобається. Як гарно вчитись все життя когось любити, розуміти, не засуджувати, підтримувати. А ще, заради того, кого любиш, в критичних ситуаціях забувати про себе! Ось через такі речі плавно підбираємось до пізнання себе. Ох і важко! Бути перед собою до кінця чесним і викорінювати власний егоїзм щоденною працею душі.

Ось ми тихенько і плавно підібрались до душі. Відразу видираю з памяті чудовий вірш М.Заболоцького і приводжу його тут повністю, ібо пріпадошно люблю етот стіх :

НЕ ПОЗВОЛЯЙ ДУШЕ ЛЕНИТЬСЯ

Не позволяй душе лениться!

Чтоб в ступе воду не толочь,

Душа обязана трудиться

И день и ночь, и день и ночь!

 

Гони ее от дома к дому,

Тащи с этапа на этап,

По пустырю, по бурелому,

Через сугроб, через ухаб!

 

Не разрешай ей спать в постели

При свете утренней звезды,

Держи лентяйку в черном теле

И не снимай с нее узды!

Коль дать ей вздумаешь поблажку,

Освобождая от работ,

Она последнюю рубашку

С тебя без жалости сорвет.

 

А ты хватай ее за плечи,

Учи и мучай дотемна,

Чтоб жить с тобой по-человечьи

Училась заново она.

 

Она рабыня и царица,

Она работница и дочь,

Она обязана трудиться

И день и ночь, и день и ночь! /1958/

Обязана і всьо тут! Як гарно сказано, чи не правда? Тут і добавити нічого…

Колись зустріла в якійсь книжці (нажаль, вже не пам’ятаю ні назви, ні автора) дуже гарну фразу: вирощування (взращивание) душі і зрозуміла: ось те, що я так довго шукала! Так просто і зрозуміло: два слова – і в них сенс буття. Чи не правда, що все складне на перший погляд - дуже просте?

Так ось, до чого я веду… А веду я до старості. Як в старості змиритись з тим, що тіло постаріло, діти виросли, близькі вмирають, починають турбувати різного роду хвороби? Як? Особисто моя відповідь така: якщо ви не взростили до цього часу душу, то буде вам дуже фігово і ви просто перетворитесь в злобную старушку ілі злобного старікашку і станете просто обузою для своїх близьких. Тому що, ні близьким, ні друзям ви станете нафік непотрібні. А особливо, своїм внукам, адже діти – вони ще чисті душею, не замарані суспільством і відразу вас розкусять. Вам це потрібно? Мені особисто ні.

{fcomment}