НА ОДНІЙ ХВИЛІ

«ЕФЕКТ ПЛАЦЕБО» Ч.1

Так називають ліки-пустишки, в яких, власне, немає лікувального компоненту, але… Але віра у щось таке, що неодмінно допоможе, позбавить від страждань etc. – іноді сильніша за ліки. Я працюю в такому ЗМІ, чий електорат – не молодь. Середній, а радше – старший вік, ось наше слухацьке поле. І наше радіо для них – ефект плацебо.  Я переконана: це – найвдячніші слухачі. Вони пробачають нам усе, бо й самі – такі ж. Продукти нашої епохи, на совісті яких, почасти, чимало «вузликів на пам*ять».

Дротовому радіо, якому давно пророкують капець, а воно все живе і живе – присвячую.

P.S. Якщо якийсь із персонажів видався вам схожим на когось зі знайомих, перехрестіться :-)

culturalstudies.in.ua

 

х                              х                                    х

 

«Хто і коли сказав, що журналісти -- люди творчі? Журналісти прийшли у цей світ, щоб нахабно, безцеремонно (і в основному -- в робочий час!) лис-та-ти –жур-на-ли! Принаймні, ваші дівулі! Хто з них щось пам’ятає про БАМ? Вони знають, що таке БАМ? Вони знають лише, в якому мукапі треба з'явитися на черговому гламурі!» -- (шеф уперто не запам’ятовує термін мейк ап, але то вже-зовсім інша історія. Власне, наша щоденна історія, наша виробнича біографія --даруйте за пафос).

Шеф починає червоніти і закипати, а це вірна ознака того, що в кабінеті я проведу, щонайменше, годину--другу (після «кипіння» наступає час « історичних ретроспектив» про славну ТУ журналістику, лицарів…БЕССРАКАІУПРЬОКА (як образно обдарувала  невідомих, недосяжних і незбагненних для нас, «покоління невігласів» (пряма цитата), «шмаркатих борзописців» (також про нас, але з іншого контексту)), моя колега Руся.

Аргументи про те, що БАМ, як мінімум, «рідний брат» їхнім дідам-батькам, шеф вважає  моветоном. Як, власне, усе, що хоч на йоту виповзає за рамки його світобачення. Його стосунки з комп'ютером  викликають у непідготовлених до візуалізації технічної деградації першіння в горлі і тихі зрадливі сльози. А припущення (принаймні, вголос), що у ТІЙ країні були й інші  бездарні фінансові прірви (чому саме БАМ?) моментально катапультують нас до неіснуючого (чи існуючого лише в його уяві) товариства заздрісників, які ніколи («чуєте, НІКОЛИ!») слова путнього не написали («і

НАВРЯД ЧИ напишуть!») Справа в тому, що із БАМом у нашого шефа окрема love stori.

Років надцять тому, коли ще на журналістів не подавали до суду (чи, принаймні, не робили з таких судових засідань шоу), а кожен видрукуваний рядок оплачували так, що зарплатню не доводилося оплакувати, юний і сповнений професійного ентузіазму, амбітний і до біса талановитий (лизь-лизь!) шеф взяв участь у журналістському конкурсі. Посів одне з призових місць і виграв нагороду – БАМ!

Ні, не в довічне користування дітям та онукам. Такий БАМ він виграв потім, завдяки «безсонним ночам, чуєте, надлюдським зусиллям, про які ви НАВІТЬ НЕ ЗДОГАДУЄТЕСЯ!». І, звісно, «використаним наданим Богом можливостям» (велике прохання від нашої редакції: Богу – ні слова!) Бо у нашої редакції до Бога також є справа: не дати використати шефу усі бажані можливості, бо тоді усім нам точно «жаба цицьки дасть».

Виграв шеф поїздку на велетенський пам’ятник чиїхось хворих амбіцій (про відкати тоді ще не говорили. Принаймні, вголос). І зробив « низку кращих (лизь-лизь!) радіонарисів про цей гігантський проект»!

Тут зразу згадую наших «малих» (це всі в редакції, кому до 30), які люблять час від часу попустити колег роздрукованими із «всесвітнього сміттєпроводу» (пряма цитата самі вже знаєте кого) бородатими гаслами типу:

ТОВАРИШ, ВЕРЬ: ПРОЙДЕТ ОНА, ТАК НАЗЫВАЕМАЯ ГЛАСНОСТЬ. И ВОТ ТОГДА ГОСБЕЗОПАСНОСТЬ ПРИПОМНИТ ВАШИ ИМЕНА!

Тьфу, тьфу, тьфу! Ми -- за «мир, труд и май» в одному флаконі. Із «мистецтвознавцями у цивільному» зустрічаємося хіба що під час відвідин Президентом Сорочинського ярмарку. Важко не помітити їх, майстерно тюнінгованих  солом’яними брилями « під Гаранта». Хоча вони, імовірно, вважають інакше: мовляв,кому спаде на думку заморочуватися, що роблять одночасно 30-40 брилястих дядьків у сорочках, вишитих білим по білому, з найтоншого маркізету (тисяч по дві гривень за штуку) і очима Вольфа Мессінга, на Сорочинському ярмарку… А нічого. Дихають! Цілющим полтавським повітрям. Бо ж у нас все по-дорослому – духовна столиця! Де ж іще подихать, як не на Полтавщині (головне, не плутати наголос) ?

З цього приводу нашу редакцію перманентно нуртують протиріччя. Ще за каденції попереднього міського голови хтось із його прес-службівського планктону підхопив цей месідж (про духовну столицю) і стрімголов поніс у бурхливі каламутні води місцевих зе-ме-і (як чомусь люблять говорити чиновники). «Слава! Слава!- промайнуло і лягло до ніг». Вийшло майже за класичною матрицею.

З тих пір на офіційних тусовках не згадати це – ну ваааще: непатріотично, мілко і по-жлобськи. От як тільки приходить якийсь чиновник на чергове покладання (ні, в пристойному сенсі – квітів), так і чекай цього бла-бла-бла ( про духовну столицю)…  А те, що по місту ніяк проїхати (взимку вулиці майже не чистили), в ньому купа стихійних смітників, несподіваних будівель і сила-силенна іншого «компромату»-- нікого, начебто, і не хвилює. А що, хіба в  «духовній столиці» не може бути «бездушних околиць»? Довеличалися до того, що Полтава не увійшла і в двадцятку культурно розвинених міст. Але ж ми не про «прачечную», ми – про «министерство культуры». І тут така фігня, малята… А що ви хотіли, коли мер – чисто тобі «блігадір» (як каже наша прибиральниця). Малі «заспокоїли»: у Еквадорі, мовляв, взагалі при владі знаходився президент, якого пізніше відсторонили від керування країною через розумову недолугість. Тобто, президент – офіційний ідіот. Та кого зараз цим здивуєш?

 

Але це ще дрібниця,-- коли йдеться про звичайний темп життя (поміж війнами). А коли ми виходимо на чергові вибори -- тоді цього бла-бла – ні збагнути, ні переварити («Так ви ж --  професіонали! Я тепер бачу, які ви професіонали! Вам треба, всього-навсього, зробити 3 матеріали, -- а ви й здулися! Як дірявий Luftballon (спогади про своє « блискуче володіння німецькою» -- ще одна фішка нашого шефа). Ось я свого часу…»

 

ЧИМ ХОМ´ЯК ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ЩУРА? У ХОМ'ЯКА КРАЩИЙ PR!

 

Свого часу, як стверджує шеф, він «запросто робив три передачі на день». НЕ ВІ-РЮ! Ні, за принципом «ось зліпила, аби купи трималося» (слава нашій  Русі!) – не питання. Але ж у контексті шефа мова може йти лише про високу журналістику, філігранну майстерність, нелюдську мудрість і блискучу форму! (лизь-лизь- лизь -- тричі!) Зробити за день три ПЕРЕДАЧІ такого штибу – НЕ-РЕ-АЛЬ-НО! Шеф же не плутає терміни («передача» і «матеріал» чи «сюжет») як  роблять це наші слухачі?Телефонують, щойно ми переступаємо поріг редакції, і надсадно волають у трубку: «Там у вас сьогодні була передача про вобензим і флогензим, так от, ви повинні…»( А може, й справді плутає?)

Що там ми завинили ще й цьому слухачеві – ні бажання, ні сили  почути  вже немає. Слова «вобензим» і «флогензим» діють на нас, як комуністична тусовка біля пам’ятника Леніну на непартійного вепра – ми кабаніємо: « Хочеться буквально завалити! От народ! І педикульозу на вас немає!» (це скаженіє наша «тьотя Свєта» --  так вона сама себе позиціонує по відношенню до «малих»).

-- Ні, ну це нормально – так людям зас..ть мізки!? Так ти послухай, як цю хрунь треба приймати. За схемою: перший день --  п'ять пігулок, наступного – вже десять, потім –  п'ятнадцять. І так – до сімдесяти!

-- До сімдесяти років?-- Боб відривається від монітора з новинними сайтами («ми ж повинні бути в тємє»!)

-- До сімдесяти пігулок! --  Свєту аж підкидає. Хто з такою схемою до сімдесяти взагалі  дотягне?

-- Ні, а реально – сімдесят на день ?… Це ж як сів зранку за стіл, так і їси їх до вечора,-- не відриваючись від екрану дивується  Боб.

Саня у нас – холостяк. Класний журналіст, людина із суперовим почуттям гумору ( о, без нього у нас в принципі – нереально. Ні, реально, але дуже важко), «багатостаночник» ( але, сто пудів, три передачі на день теж не зробить !). « А женитися не хоче!» -- не задумуючись, одним розчерком перекреслює усі його чесноти шеф.

«У вашій редакції він про  цьоток знає вже стільки, що ще й женитися на них – це вже збочення»,-- прокоментував якось ситуацію Тачик ,мій знайомий журналіст--«полоніст» (півроку стриг злоті в українській редакції польського радіо «Полонія»).

Сьогодні Саня розвеселив усіх зранку, заявивши: « Увімкнув учора телевізор, а там якраз «Наша Раша». От де перебивочки  я вам скажу! (хороша журналістська перебивка – відокремлення у випуску теми від теми, -- традиційно у нашій радіоредакції --  предмет здорових професійних заздрощів). Лише увімкнув, а там елегійним голосом ( широкій тембральній палітрі ми також заздримо) за кадром : «А вдалике призывно раскинул ноги город невест Иваново».

Саня якось на секунду замовк, заглибившись у себе, втім веселий коментар Івана Дмитровича, нашого аксакала, привів його до тями: «Будеш слухать  «Нашу Рашу», -- в голові буде параша»!(І.Д.  римує все, що попадає під руки).

-- Та чи в нього буде – це ще питання. Тьфу, мало не сказала як у недолугих репортажах – «покаже час». А от у декого в голові вже точно повна параша. І ведуться ж на цю замануху! Нормальні люди ведуться!- Свєтин подив невичерпний.

-- Слухай, якби тобі з ранку до вечора товкли по голові: вобензим—флогензим—купи—купи--купи?-- стає на захист невідомого війська прибічників «панацеї» Ксюня. Вона вчора повернулася з відпустки, добре відпочила, тому не всяка дурнувата інформація може довести її до сказу. Ксюня миролюбиво медитує перед монітором, на якому – Прага…

-- Флогензиму з'їв я купу- аж нагнало в мене дупу,--- зареготав І.Д.

-- Ой, я вас прошу: не добирайте більше рими до «купу», бо я вас знаю!-- закочує очі Руся демонструючи також час від час запанібратські стосунки з римою. -- Ви зараз наримуєте і – гайда на пиво. А нам тут обтікай перед Бобом.

-- Можна подумати!-- не здається І.Д. Я вам давно кажу – скоротіть дистанцію, і  проблєми самі відпадуть! Ось як почнете перед Сашком колготки підтягувати, то вас ніякі  рими не братимуть.

-- А, до речі, Іване Дмитровичу. Я вчора прочитала і Інеті, що сто грамів горілки вбиває десять тисяч клітин головного мозку,-- Руся робить інтригуючу паузу, провокуючи співрозмовника на дискусію. І він ведеться, миттєво відбриваючи її натяки, а заодно апелюючи одночасно до усіх імовірних приколістів:

-- Малята,-- І.Д. звично тисне віковим дисбалансом ,-- не читайте всяку срань по смітниках. Якби це було правдою, у мене б уже було мінус троє мізків…

-- І ви б писали таку мурню, як журналюги із пресслужб. А так же ж ні – майже гєній,-- Богдасик встигає прикрити свого безпосереднього патрона.

І.Д., хоч і відчуває тонку іронію у почутому, гідно оцінює реверанс:

-- Правильно, малий! Вєрной дорогой ідьош! Бо я ж тобі казав: хто із старших насміхається, той перщіше них спивається!

І.Д. починає заливатися і всі розуміють, що зараз на гора вийде пара-друга історій про славний театральний шлях нашого колеги. Свого часу він (як типовий представник творчої інтелігенції) попрацював і на заводі, і у театрі, і у мандрівному цирку. А потім, зітхаючи, І.Д. зазвичай додає : « …і прибило мене сюди». На що тьотя Свєта безапеляційно заспокоює приблизно так (з варіантами) : «Не гидуйте, посувайтеся: блохи ми давно вивели».

Реакція І.Д. свідчить ще й про його самопочуття: якщо зі здоров'ям все в порядку – просто зарегоче, якщо ж звечора була «ампутація голови», -- незлобиво огризнеться : « Ти ба яке: в соломі спало, зубами чухалося, а туди ж – дядька стусати!» Або ж – «Ось так горбатих правлять: у торбу і шилом!»

-- Все, плануємось! Бо це вже – суцільний ХЛІБ,--в мене першої уривається терпець. ХЛІБ у нашій редакції – це похідне від БРЕД (ну, тобто всяка дурня). Що там сьогодні з офіціозу?

Ксюня кривиться, згадуючи «план до двору» на сьогодні ( найперше --         рознарядку з облдержадміністрації):

-- Особистий прийом у другого (заступника), вручення нового буса (програма «Шкільний автобус»), позачергова сесія міської ради (за ними ми також жупани носимо, але з іще меншою приязню)...

У мене зателенькав телефон - прийшла смс-ка. «На свята, на Водохрещу, поведу до річки тещу. Я триматиму іконку, а ви, мамо, в ополонку!» Волосенко! Журналіст, видавець, бізнесмен. Оптиміст! Власник дружньої до нас редакції газети (бо, з огляду на формат, пасемося на різних електоральних полях). Треба відповісти. « Щось у свято це святе ви говорите не те…»,-- з почуттям виконаного обов'язку відкладаю телефон.

--  Що ще?--  намагаюся зосередитися і збагнути, куди ми сьогодні добіжимо, а чиїй прес-службі доведеться згадати, як правильно стукати накладними кігтями по клавіатурі і щось- таки нам нацюцюрити .

Якраз саме це слово і годиться, часом, щоб обізвати ту мазанину, що надсилають нам на електронку. Зазвичай, такі «надходження» тьотя Свєта зустрічає бадьорим: «О, цюцюрня прийшла! Від кого це? Кому сьогодні треба ручки по лікті обламати?»

Ні, насправді тьотя Свєта – атом мирний. Просто вона весела. У журналістів взагалі специфічний гумор (специнічний, -- завжди уточнює Руся). Тема прес-служб – одна з наших «улюблених». На фоні тотального зубожіння такі рудиментальні утворення (на наш погляд) – взагалі виклик платникам податків. Ну справді – чим вони займаються?

-- ПІ--А--РЯТЬ шефа, хіба не зрозуміло? – втаємничено уточнює І.Д.

-- Все це – ще півбіди, якщо фірма приватна. А коли  установа державна… Це ж на наші кревні! Я – проти!- Лора випрямляється за комп’ютером. Ні, ну дійсно – з якого дива?

Вона говорить так безапеляційно, ніби від її тону ситуація докорінно може змінитися. Лору називають Сніговою Королевою. Вона й справді зайвий раз не посміхнеться («дуже правільна», --  резюмував І. Д.). Звісно, ми всі – проти. Але хто нас про це питає…

Є таке поняття – якість життя. Воно комплексне і включає в себе запах мила, стиль вуличного спілкування, привітність касирів у магазинах, акуратність таксистів і готовність міліціонерів прийти на допомогу у біді. До того ж, все, що в якості життя гарантовано за рахунок бюджету, повинно бути для усіх платників податків із однієї і тієї ж країни  однаковим, тому що бюджетні кошти – всенародне надбання.

Вкотре згадую про це, коли око вихоплює у телерепортажах парламентський роз´їзд. Коли від дверей із бронзовими ручками вирулюють урочисті лімузини німецького виробництва з державними номерами. За правилами,  вигаданими, вочевидь, самими пасажирами лімузинів, приблизно раз на п'ять років ці лімузини потрібно міняти на нові. Куплені, звісно ж, також на державні гроші.

Ми ходимо різними вулицями, їмо в забігайлівках, ресторанах чи на кухнях, їздимо в ліфтах різнокаліберних багатоповерхівок. Те, яку нам подають їжу і наскільки вона апетитно виглядає, чи чисто у кабінці ліфта, також є складовою якості життя. Остання трансформувалася: неповага до людей, як частина попереднього стилю буття в колишній країні («…їж, що дають!»), набуває нових форм.  Я сьогодні хочу зрозуміти, чому, наприклад, чиновники не їздять у «запорожцях» ( маю на увазі усі модифікації і псевдоніми цієї моделі), «Жигулях», «Москвичах»?... Натомість продовжують дозволяти (і навіть закликати!) використовувати ці небезпечні для життя автомобілі решті співвітчизників. Ну чим не старе (і, нібито, відмерле)  «…їж, що дають!»? Та й  розселення людей багато років поспіль проводили за принципом: «Їж, що дають!» Тому й не знаю я солідних чиновників, які зранку виходять із під´їздів панельних хрущоб. Нічого не маю проти того, що людина купує собі хороший автомобіль чи квартиру на зароблені гроші ( праведно чи ні – нехай контролює відповідна служба, яку держава для цього  й утримує). Але я завжди буду проти того, щоб рівень життя і його якість розрізнялися не за працею, а за хистом урвати для себе за рахунок суспільних, бюджетних коштів, вигризти побільше із загального гаманця. Скажімо, увесь автопарк британського уряду – 20 службових автомобілів, у всього американського – 40. Так і повинно бути. Їхні чиновники, в основному, їздять на власних авто, отримуючи деяку компенсацію за їх використання. Коли в суспільстві з'являється узаконена зона несправедливості, від нього починає неприємно тхнути. Віра у чесне керівництво поступово втікає із багатьох сфер життя. Як відомо, якщо змішати десять кілограмів повидла і кілограм лайна, отримаємо  одинадцять кілограмів самі знаєте чого. Погана суміш…

Але – ближче до нашої теми. З прес-службами – та ж петрушка. Зараз найзамурзаніший чиновник без секретаря, як міліціонер в дУші – без кобури ( привіт Задорнову!)

-- За що я люблю нашу професію – так це за непередбачуваність!-- тьотя Свєта починає заливатися. Ось слухайте, що я в ГПУ зловила (сайт «Газети по-українськи»). Заголовок: Анархістами керуватиме колишній комуніст. Каже, еволюціонував.

-- Ага, змінив меч на орало. Тепер треба берегтися, щоб по оралу не надавали, --  робочий же орган,-- підхоплює настрій Веснушка ( Весна. Вона у нас і справді схожа на весну: сердитися зовсім не вміє і навіть кричить, якщо не згодна із чимось, пискляво: «Ска-та-ба-за!»).

-- Не перебивайте!-- Свєта аж труситься від сміху.-- У Миргороді створили місцеву організацію «Союз анархістів України». Це єдина в області структура такого спрямування. Очолив миргородських анархістів колишній член Комуністичної партії України, депутат миргородської міської ради Ігор Сухомлин. «Анархісти борються із бюрократією та її диктатом і виступають за роздержавлення в усіх сферах діяльності. Основний постулат – це становлення належного рівня місцевого   самоврядування. Чому вийшов із компартії? Скажемо так: я еволюціонував,»-- пояснив Ігор Сухомлин.

-- Як трогатєльно!—Руся, давлячись від сміху, вдає щире співчуття.

-- А чого, нормально! Головне, непередбачувано. Звісно, компартія облажалася вже так, що кудись вийти він таки мусив – боєць же молодий, він собі в ратній боротьбі ще нічого не навоював,-- Олюся у нас в усьому намагається шукати позитив. І не тому, що при надії, просто – вірить в людей.

-- «Союз анархістів» офіційно зареєстровано у 2002-му році,-- не вмовкає Свєта. Керівник партії, Вадим Чорний,--  колишній міський голова райцентру Арциз на Одещині. Розповідають, що Вадим Чорний за часів перебування на посаді міського голови Арциза скоротив апарат міської ради до 4 осіб. Таким чином він довів, що система місцевої влади дуже забюрократизована.

-- Анархісти – це, мабуть, так романтічно…

Ми всі враз оживаємо. Лорді ( з легкої руки І.Д. після перемоги фінів на «Євробаченні»), наша технічка, мрійливо виквацьовує на подертому лінолеумі лише їй відомі узори. – Тачанка, галіхве…

--  Ось де екзистенція!--  присвиснув Боб ( у нашій редакції  цитують   Подерев'янського). А як вам ця новина : піраньї заточили бика за 15 секунд.

--  Ага, лише барсєтка і спортивні штани залишилися, -- незлобиво піддакнув І.Д., зосереджено перебираючи стоси старих інформаційних випусків ( у нас – безвідходне виробництво: «обраточки» ( використані з одного боку аркуші) – такі ж предмети для внутрішніх редакційних обмінів, як для папуасів – скельця і намистечко).

У мене знову зрадливо зателенькав мобільний: прителіпалася смс-ка. Во—ло—сен—ко. «Чи у хвилю цю святу я купав не зовсім ту…»

--  Так хто куди йтиме?-- Ксюня повертає голову у мій бік ( я вже надцять років у нашій редакції – «старший по званию»).

-- Зараз. Півхвилини, -- швидко відбиваю відповідь: «Щоб не плутатись з жінками, може, ви купайтесь самі?»

-- Обладміністрація (засідання з бюджетних питань – це святе) – так, станція переливання крові (показова здача еритроцитів чиновниками міськвиконкому) – так ( хоча, нехай Бог милує тих, кому дістануться ті еритроцити), звісно ж, «Шкільний автобус», сесія міськвиконкому (тільки без «паркету», будь ласка, набираємо фактаж на матеріали «з людським обличчям»), виставка народної іграшки і… Хто на «Панорамі»? («Панорама» - це наш головний інформаційний випуск. Вона є вечірня і ранкова).

-- Я,-- Юльча звично червоніє. Вона у нас ще зовсім «мала» -- працює другий рік.

--  Ок. Хто у резерві? ( Це якщо з наших «улюблених» організацій хтось захоче зробити термінову заяву, що переверне світ, ми -- напоготові: резервіст щодуху добіжить із диктофоном і встигне в останню секунду тремтячими пальцями увімкнути його, щоб записати безсмертний месідж).

--  В резерві хтось із «Хвилі», -- тьотя Свєта тягнеться до телефону, щоб ощасливити резервіста цією чудовою звісткою.

Ось тут мушу пояснити. У нашій обласній державній телерадіокомпанії  більше півтора десятка  років тому  з'явилася ФМ-радіостанція. До речі, друга з  державних в Україні. Це зараз їх, ефемок, в регіоні – п*ятнадцять (хоча лише наша «Ваша хвиля» -- не ретранслятор : 24 години власного мовлення, є два відділи – репортерів і ведучих, випуск новин щогодини, купа авторських рубрик і програм, цікаві онлайн-проекти). Останній рік ми перепозиціонувалися, збагнувши, що з нашим держзамовленням і такою кількістю новинних випусків можемо розраховувати на цільову аудиторію від 20 до 40 років. Тому у джинглах, окрім «рідне», додали ще й «розумне» радіо. В цьому фарватері і намагаємося пливти.

Донедавна дві гілки обласного радіо, ФМ-ка і дротове («настінний бабусин брехунець»), існували осібно. Але наш далекоглядний шеф зажадав великого злиття. Зізнатися чесно, зажадав він це давно, але якось так велося («упиралися ногами і рогами»,--  констатував потому ініціатор), що пазли не складалися. І ось нарешті все співпало! Тепер ми всі – єдине ціле, ім'я якому  – обласне радіо. І Боже збав комусь сказати «у нас на дротах», чи «у вас на хвилі». Бо-же-збав! До речі, пристрасті з цього приводу (будь- яке злиття  треба перехворіти) якось навіть занадто швидко ущухли. На що мій чоловік резонно підсумував: «Шеф дурного не порадить J». А я своєму чоловікові вірю.

Телень--телень. Смс-ка. Я від несподіванки аж здригнулася. Хто тут у нас? Во--ло--сен--ко!  «Як вже стали люди дуже грипувати, буду милу в губи менше цілувати…А завередує, забажає ласку, --  милу поцілую …(прямісінько в каску! Ні, це вже моя « інтертрепація») тільки крізь пов'язку!»

-- Хто це там невироблений такий – пише і пише? – Руся  зводить брови.

-- Волосенко,-- уточнюю, хоча ще одного улюбленого «коника» нашої редакції вже запущено.

Благодатна тема – попліткувати, як ото ненапряжно ведеться у газетних редакціях:  аврал у них – лише три дні, з початку тижня (доки редактор не підпише плівки « до друку і в світ»), а четвер і п´ятниця – час курити бамбук. З понеділка – все по-новому. Звісно, пліткували ми лише про газети, що виходять раз на тиждень. Про ті, що частіше,  – якось не вигідно, відтак, нецікаво.

З приймальні зателефонували, щоб забрали пошту. О-о-о – пошта – це окрема сторінка нашої радійної біографії. Право першої ночі, даруйте, першої читки – як бонус за професійне сумління і творчі здобутки.

{fcomment}