НА ОДНІЙ ХВИЛІ

Ч. 3. «ДО ВАШИХ ПОСЛУГ – ТУШ ДЛЯ ПОВІЙ»

зображення з antiposter.ru«Весільний салон «Свадьба», «самі дешеві брюки», «напівкомерційний лінолеум» (?!?),  «усе для сварки», «у вас будуть неперевершені курчаві локони, а волосся – міцне та кріпке», «оплата и получение – в одном месте» (цікаво, в якому?), «м´ясні ласощі», «окуніться у світ розливних парфумів», «туш для повій»  і всі оті «прийміть участь в акції», «замовляйте прямо сьогодні», «на протязі місяця» і  «самі низькі ціни кожен день»…

Як остобісіла ця дурнувато-неграмотна реклама! Може, це тому, що ми працюємо у вербальній сфері і слова – наші інструменти… Втім, іноді реклама – чудовий привід повеселитися усією редакцією.

-- А ось, ось! —Даня закликає усіх послухати черговий шедевр.—Я вам зараз із голландського  каталогу для квітникарів кілька «перлів» подарую. « Глянцеве, з глибоким розрізом мідно-червоне листя вкриває рослину, додаючи ще більшої драми».

-- Хлорки б вам, а не драми! – Руся  вихлюпує  скепсис  не відриваючись від компа.

 

-- Ні, ні, це ще не все! « Незрівнянно дивиться вздовж пішохідних доріжок, бордюрів, тощо. Насправді міцний, цей сміливий гібіскус легко переносить гаряче літо та бідні грунти».

-- Спробував би він так легко перенести ті бідні грунти, якби був хирлявим сірлом,-- висуває імовірну гіпотезу тьотя Свєта.

--  А ось іще один шедевр! «Міцні і безтурботні, ці квіти жовтого і рожевого кольорів цвітуть так само добре в тіні, як і на сонці».

-- А уяви, якби ці квіти були слабкі і зациклені, чорного і коричневого кольорів? -- Руся робить вдавано стражденний вираз обличчя, віртуально оплакуючи незавидну долю безталанної флори.

-- О, а це! «Ця квітка має велику кількість назв – фрітіларія Зміїна Голова, Шахівниця, Гвінейські Курчатка. Не має значення, як ви називатимете ці фрітіларії («противный, дурашка!»), вони просто зачаровують погляд. Білі та пурпурово-білі шахоподібні квіти покажуть неперевершене шоу на вологих грунтах».

-- Ага, шоу трансвеститів! – І.Д., зайшовши до кабінеті на секунду і, не маючи уяви, про що йдеться, відреагував, за звичкою, миттєво («Триста років вислуги у прямому ефірі -- це вам, малята, не хвіст поросячий !»).

-- А це – про лілію «Дракон». «Драматичні квіти сягають 25 см вздовж і мають великі чорні маточки»!

-- При чому тут «драматичні»…-- стенає плечима Руся.

--- Була б у тебе  чорна маточка та ще й 25-ти сантиметрів – і в тебе життя було б суцільною драмою, -- швиденько озвучив свою версію чужого нещастя І.Д.

--- Ой,ой, ой, -- тільки не треба нас лякати! Може воно якраз  було б суцільною комедією! (Русі не відмовиш у реакції).

--А ось про тюльпани! – Даня продовжує веселитися. «Чисто білі всередині, немов гілка перцевої  м'яти, якщо її вкусити». Свєта, ти часто кусаєш перцеву м'яту, щоб побачити її колір? -- Даня намагається підсадити на кураж  колегу .

-- Та я без того, щоб заточити натщесерце сніп-два перцевої м´яти, й за стіл не сідаю! – з льоту підхоплює тему тьотя Свєта.

-- Ой, мамочко, тримайте мене! – Даня просто лягає на клавіатуру. Ось послухайте преамбулу про тюльпани «Голландське диво». «Ми б назвали ці тюльпани страхіттям, якби вони не були такими розкішними. Створені С'яаком Грутом, ці тюльпани, наче ілюстрація з картини імпресіоніста. Ось як сам С´яак описує їх: « Ці тюльпани міцні, мов ведмеді». Справді, в Голландії кажуть, що до них можна припаркувати свого велосипеда!»

-- Боб, а ти паркував свого велосипеда до тюльпанів ? – зрадів  І.Д. новоприбулому (і, відповідно, не в темі) Сані.

-- Ні, тільки до фіалок, -- не розгубився Боб.

-- А ось в Голландії --  паркують, -- з нотками докору перебив його І.Д.

-- Куритимете ви те ж саме  – теж паркуватимете, -- пояснив Саня.

-- Слухай, а ти чувак – квіти знаєш!—вдавано захоплено похвалив його Іван Дмитрович.

-- Я якраз два одеколони «із того життя» і знаю: першим, «Фіалкою», вмивався після гоління мій дід, другим, одеколоном «Саша», зазвичай похмелявся його брат.

Історію про оптиміста, який пропив за півроку тридцять тисяч тодішніх грошей, ми пам'ятали. Коли у країні запахло «павловською реформою» і доволі примарним майбутнім для збереженого на ощадних книжках, чоловік скумекав по-хазяйськи: не мають гроші так бездарно пропадати!

Із п´яти дітей у своїй сім'ї він єдиний отримав освіту – вивчився у технікумі на землевпорядника. А позаяк за характером був скупуватим, то усі м´яті троячки-п'ятюнчики, що люди тихцем  пхали йому до кишені (« за хорошу роботу»), сумлінно ніс до ощадкаси ( «на чорний день» -- характерна ознака української ментальності). І от коли у повітрі потягло швидкими змінами, в тому числі і фінансовими, -- він вирішив: гроші проп'ю, доки зовсім не знецінилися. І закупив на усі кревні оковитої.  З тих пір абсолютно тверезим його, в принципі, і не бачили. А, зустрічаючи  умить зубожілих родичів, насміхався з їхньої «жлобської привички вірить государству».

--  А що, дядько зробив запаси продуктів безпосередньо в організм,-- спробував захистити незнайомого нам заготовача І.Д.

-- Ага, не приходячи до тями,-- зітхнув Саня. -- П´яним же  вирішив покурити в ліжку. Востаннє.  А про чувака, так я не чувак, чувак – Кінчев. Коли він квасив з Агутіним і, як з'ясувалося, мало що петрав у роковій темі ( типу там не знав персонажів культових, стилів), Агутін аж завівся: «Як, ти ж – рокер?» На що Кінчев безапеляційно просвітив корєша: « Я не рокер, я – чувак!»

До речі, про покурить  (конкретно  – про Нідерланди) у мене особисто – свої спогади. Взагалі Амстердам зачарував  настільки, що я одразу ж вписала його на перше місце у своєму списку місць, куди, не задумуючись, помчала б знову (прямісінько  перед Єрусалимом і Венецією).

Звісно, у цьому місті на Амсті після планових музеїв-галерей-каналів постає спонтанне: пробувати ЩОСЬ будемо? Моя подруга, яка також подорожувала Нідерландами, розповідала, що в їхній групі було дві сестри, які вирішили в Амстердамі випустити на волю своє латентне растаманське нутро. Довго вибирали траву, що дозволить пізнати «невыносимую легкость бытия», нарешті купили і тут же, в кафе-шопі, затяглися. Через деякий час, згадувала пізніше одна з них, зиркнула на годинник і зрозуміла, що час іти, але сказати про це сестрі не змогла – в роті не було язика! Інша ж, натомість, і сама вже вирішила вибиратися з того розсадника зла, аж гульк –  а йти нічим:  ніг немає! От як людей біда накриває!

В сенсі сумнівних експериментів з організмом я – 100%-не сірло. Знову ж таки, щоб отримати кайф від косячка, треба, щонайменше, взагалі палити. Не-зрос-лось! Не кайфую! Зупинилися на кексах ( я, мій чоловік і приятелі, з якими ми подорожували). Довго бродили Амстердамом, аж доки інтуїтивно не забрели у найстаріший в місті (про що дізналися пізніше із рекламного ролика для туристів) кафе-шоп «Бульдог». Ха, «чуйку не проведешь»! Для невтаємничених: кафе-шоп --  це не там, де кава, а там, де покурить і захавать.

По останній «культурній парадигмі» ми й вирішили виступити. Довго розглядали смарт-меню (гриби-галюциногени, різних відтінків і фасовки,  у прозорих поліетиленових пакетиках). Хоча я прекрасно розуміла: з'їсти я це зможу тільки під прицілом, на краю урвища, де внизу – океан, а на всій планеті вже – нікого. Якого пєрца тоді на це витріщатися?... Зупинилися на кексах. З виду – звичайний наш ну  дуууже шоколадний мафін, тільки по 6 євро  штука. Шість євро  за 100 г! «Нє, не звичайний, -- поставив діагноз син. -- А для лохів. Для нубів! І як ти собі це уявляла, що тебе повинно було тОркнути в тому кексі? Конопляна олія? Так вона ж при випіканні полетіла в теплі краї, де менше таких  растаманських чайників, як ви!» Ну й подумаєш…Теж мені, втаємничений.

Зате я чесно спостерігала  за організмом. Хвилин 40. Доки не заснула. Прокинулась – одразу до чоловіка: «Ну що?» Розчарований погляд був красномовнішим за відповідь. Причому, я з'їла половинку того злощасного мафіна, а він додавив півтора. Хоч би що! До речі, пів автобуса  також  пожерло  ті кекси ( бо не в готелі ж опівночі, коли після екскурсій – мерщій би до подушки, а не експериментувати з організмом), щоб на територію Франції заїхати «обезкексеними». Типу шенген, кордонів немає, але в будь-який час може зупинити спеціальна дорожня міліція (з нідерландського напряму вона любить зупиняти – є з ким погомоніти ))))), а «собаки в ній нюх нє тєряют» (принаймні, так запевняла гід). Ніхто нас не зупинив, нічого нас не тОркнуло. Корочє, тотальне розчарування. Не-ці-ка-во! Про що я негайно повідомила чоловіка. Він заспокоїв як міг: «Тобі було б веселіше, якби ти обблювалася прямо в автобусі? Радій, що хоч так». Приколіст. І чого, власне, я повинна була обблюватися… Можливо, я б пірнула в інші пласти свідомості, пізнала б незвіданий досі творчий транс, явила б світу щось таке, таке…ну не знаю яке, але дуже-дуже  для світу важливе. «Тільки не забудь руки помити після того як вже натвориш,»-- іронічно нагадав, укриваючи мене пледом, чоловік ( я необдумано поділилася із ним своїми «творчими планами»). Хоча, саме оцю іронію я в ньому найбільше  ціную.

Взагалі, мене не перестає  дивувати, коли дружини у присутності своїх чоловіків (та, власне, й позаочі) називають їх на прізвище. Так дивно це звучить! «А ось мій Петренко…» Соррі, соррі, ніяких паралелей! Це гіпотетичний Петренко, вигаданий ( якщо хочете – «лейтенант Петренко, троє дітей»), до жодної з партій ( а тим більше – їх обласних організацій) відношення він не має. Це мій вигаданий Петренко, якого дружина називає не на ім'я. Як чужого. Я свого чоловіка називаю навіть не паспортним ім'ям, а тим, яке я сама йому винайшла – Вооо-лік! І від цього він стає для мене ще ріднішим…

До речі, Волік каже, що з радіожурналістом дуже прикольно жити. Скажімо, якщо я щось розповідаю, то своє ставлення до персонажу, звісно, передаю інтонацією. «І зразу все зрозуміло: ось – наші, а це – німці!» (Ну, не ті, які заправляють у шенгенській зоні, а оті, із шкільних параграфів про війну, чий патрон обожнював едельвейси). Коли ж я ( з педагогічною метою ) відтворюю неправильну (звісно, на мою думку) відповідь мого чоловіка на якесь моє запитання, Волік уточнює: «Нуся, а це Я таким фашистським голосом говорю? З  яким же чмом ти живеш!»

Архітектор за освітою, свіжоспечений диплом він отримав (як подарунок))) до здобуття Україною незалежності. Буремні 90-і на кілька років, відкинувши сферу будівництва як несвоєчасну -- подалі, зробили архітекторів фрілансерами. Жити якось було треба, тому, разом із дузями, екс-офіцерами, що не захотіли залишатися в Росії, подався у бізнес. На що легендарний викладач початкової військової підготовки у їхній 6-й полтавській школі, людина ще ТОГО гарту і системи цінностей, занепокоєно відреагував: «Передай ребятам, чтобы прекращали заниматься этим безобразием!» Старий вояка, який майже в 70 років запросто крутив на турніку «сонце», навіть гадки не мав, ЯКИМИ бєзобразіями невдовзі займуться у цій країні…

Волік регулярно  радує мене своїм почуттям гумору. Нещодавно вони з колегою були в Києві -- зустрічалися з потенційними постачальниками. Коли перемовини скінчилися, представник приймаючої сторони люб'язно повідомив: « У нас есть правило:  гостей мы не отпускаем без подарков». На що Волік безапеляційно погодився: «Ну что же, пройдемте в вашу взятошную, вернее, в ретробонусную!» (До речі,  йшлося всього-навсього про буклети та іншу рекламну продукцію фірми ))).

Після аптечного бізнесу було ще багато чого ( реклама, виробництво, робота на виборах), аж доки він не відчув, що маркетинг – це те, що йому дійсно цікаво. І з головою занурився у теорію. Гори літератури, різного штибу курсів, ступінь MBA (якщо вже він за щось береться, то фундаментально). Нині  «все, что нажито» в теорії, намагається застосувати на практиці у специфічній сфері. Зооветеринарія! Ні, звісно, колишні знання з фармакології (екс-бізнес), розуміння тенденцій цього ринку також згодилися. Він розбирається у всих тих назвах, їхніх замінниках, дозах і всьому, що викликає у мене легкий ступор. Оскільки я належу до персонажів, які просто так пігулками не харчуються (це – на крайняк, як каже мій син), Волік – авторитетне для мене джерело інформації. Але ж то – препарати для людей, у тварин – свої приколи. І про них треба знати. Відтак,  рік тому, коли старшому треба було освоїти тисячі нових назв, а молодший, відпочивши у Болгарії, чомусь вирішив, що має вивчити ще й болгарську(???), вони якось непомітно зробили мене пасивним учасником свого пізнання світу:

-- Нуся, а ти знаєш, для чого коровам дають лизати такі соляні цеглини?

-- ???

-- Їм не вистачає вітамінів, а та «цегла» -- вітамінізована! – радо інформував Волік.

-- Мам, а ти знаєш як болгарською буде «Будь ласка, приберіть?»

-- Ні.

-- Моля, почістєтє!

-- А-а-а…

-- Нуся, а як ти думаєш, для чого корови ковтають магніт?

-- Ковтають магніт? Та я про це і не думаю… Я взагалі від них цього не чекала!

-- Щоб усі дрібні металеві предмети, які потрапляють до шлунку разом з їжею, на той магніт чіплялися!

-- Серйозно? А далі що?

-- Що – далі?

-- Ну, як начіпляються, далі що? Як їх зі шлунку витягти  разом з тим магнітом?

Волік ніяковіє:

-- Далі я ще не знаю…

-- Два  й на осінь! Іди вчися! – латентна вчителиця, мирно дрімаючи в моєму єстві до часу, переможно піднімає голову, хитро розмахуючи першим, педагогічним, дипломом.

-- Ма, а вгадай, як називається у Болгаріїї книга скарг та пропозицій?

-- Поняття не маю…

-- Ха! Кніга за похвали, препоркі і оплаківанія.

-- Принаймні, далекоглядно. З оплаківанієм…

-- А кукурудза варена як, знаєш?

-- Та не знаю я, що ти від мене хочеш!

-- Варена кукурудза по-їхньому – придушена царевіца!

-- Ну і для чого мені це знати?

-- Для того, щоб коли я зараз попрошу  придушити нам  з десяток  царевіц, ти мовчки пішла й придушила.

-- Аааа, --  розчаровано протягнула я і попленталася ставити воду на кукурудзу.

Взагалі, з роками я зрозуміла, що щасливе сімейне життя напряму пов'язане з атмосферою радості в домі. Якщо вона кудись вивітрюється, то, як каже наша Ксюня, «ти хоч стань і погребися – діла не буде». 100%! Хоч стань і погребися. А ще дуже важливо виховувати в собі покірливість  та здатність до компромісу (це у мене, чесно,  не дуже виходить, але я намагаюся. Якщо не забуваю).

Одна з моїх подруг каже, що без достатньої суми грошей щастя ( в т. ч. сімейного) теж не може бути. Я абсолютно з нею не згодна, бо завжди вважала, що все, за що доводиться платити грошима чи собою, -- це лише задоволення і аж ніяк не щастя. А щастя – воно ж абсолютно безкоштовне. Для того, щоб вірити, сподіватися, терпіти, пробачати, любити, – гроші не потрібні. А ще…  А ще треба розуміти, що щастя – це не обов'язково задоволення. Зовсім не обов'язково…

{fcomment}