НА ОДНІЙ ХВИЛІ

ЧАСТИНА 5 « ПЕРЕБЕСИВШИЙСЯ ПОЛТИННИК, ПЕРЕХОДЯЩИЙ С ГАЛОПА НА МЕЛКУЮ ТРУСЦУ…»

Зображення з сайту demotes.ru«Молодой кобель по кличке Абсолют (3,5 года) с красивым окрасом, правильным прикусом, привит и хорошо ухожен, ищет сучку для первой вязки»,-- Боб озвучує оголошення в електронній газеті, підкидаючи мені варіанти зразка ( я саме розмірковувала над текстом промовистого месіджу про свого пса: була весна і малий страшенно хотів женитися. І  від цього псував кров нам, своїм домашнім).

Якось мій син резонно припустив: « Мабуть, не дуже прикольно йому з нами жити». На мій здивований погляд пояснив: «Уяви, що ти живеш у величезній будці із трьома великими собаками. Нічого не розумієш із їхнього гавкання, лиш час від часу вихоплюючи з того звукового потоку:  «Нуся (так з легкої руки мого племінника називають  мене домашні)! Нуся! Педі грі! Педі грі!» Я задумалася. Дійсно, не дуже весело… Втім, надія, що в нашому контексті спілкування він розуміє не лише «Лакі! Лакі!», мене не покидає донині. Принаймні, «гулять!» і «на дачу!» він розуміє з першої секунди і в будь-якій тональності.

-- Слухай, а ось іще одне, -- не здається Боб. « Перебесившийся полтинник, переходящий с галопа на мелкую трусцу…», або таке: «Жінка, що втратила стрункість фігури, але не розгубила по життю кращих людських якостей…»

--  Ой, Боб, ти вже із собачих на людські сторінки перебіг,-- регоче І.Д.

-- Це я випадково : не ту сторінку натиснув!—виправдовується Боб.

 

--  Е ні, нічого випадкового не буває. Це підсвідомість! – дражнить його із серйозним виглядом Віктор Федорович ( наш юний колега, якому страшенно пощастило з ім’ям – по-батькові). У нього --  та ж весільна халепа. Одначе, якщо Бобові родичі, вочевидь, уже махнули рукою на свого перебірливого кавалєра, то у Віктора Федоровича «кампания окольцевания» саме  у розпалі: його домашнім страшенно хочеться у шафці для документів накрити  свіжоспечений диплом магістра свідоцтвом про одруження. «Врешь, не возьмешь!» -- коментує Боб гіпотетичну відповідь Віктора Федоровича незнайомим нам його батькам. Сам же В.Ф. власну позицію щодо імовірної весільної оборудки пояснює  стриманіше: « Вони переймаються, що кабан виріс. Далі годувати немає сенсу, оскільки і я (в розрізі незаздрісної кабанячої перспективи) уже досить виріс, щоб бовтатися холостяком. Вони думають про кабана, а не про те, що у дитини від усього того можуть бути штреси» ( у нашій редакції люблять «косити» під новини на СТБ -- з їхніми Кйольнами, етерами , штрикавками і летовищами).

--  Слухайте, «уймите Зигги» (так шанобливо у нас величають Фрейда, теорію якого психоаналітики нової доби, як з’ясувалося, послали нещодавно сексуально-пішоходним маршрутом) – і сідайте до роботи: у випусковій папці  кінь не валявся, з чого Ксюня випуск зліпить? -- я визирнула із-за монітора, настукавши на його блакитному оці: «Скажено розумний і до біса симпатичний п’ятирічний кобель…» Блін, це ж за людськими мірками Лакі вже 40, а я йому «зе тьолок» шукаю !…

«Топовим» оголошенням для мене довгий час було побачене на одному з кіосків на Леваді. Написаний кульковою ручкою  на аркуші із зошита його вичерпний зміст красномовно застерігав: з цим кіоскером краще не зв’язуватися:

КСЕРОКСА НЕМАЄ.

ДЕ?

НЕ ЗНАЮ!!!!!!

(Спасибі, що хоч не вдарили).

О, знову есемеска. Від Волосенка.

«На носі – квітень вже, а це прикмета вірна:

Коти заголосять в під’їзді знов.

Чи мирно вибори пройдуть, а чи не мирно, --

Нехай живе і здраствує любов!»

Швиденько набираю відповідь: «Після усього, що нам зроблять кандидати, вони законними мужами мають стати!» і намагаюся сконцентруватися, щоб вичитати новини, а їх у нас – гай ла ла! (п’ять  випусків по п’ятнадцять хвилин і одинадцять   десятихвилинок – на ФМ, а ще три двадцятихвилинки – на дротах). Окрім того – авторські передачі і рубрики на обох каналах. І так -- щодня!  Працюємо ж у темпоритмі :«На коли  треба зробити?» «На вчора!».

Не всі, навіть хороші журналісти, витримують наш галоп. Якось працював у нас  один чоловік, який до цього тривалий час був заступником редактора районної газети на Донеччині ( тут ключове – «тривалий час», а не «на Донеччині»).. Ну ніяк не міг звикнути «попадати в слід»: то довго обдумує матеріал, то взагалі десь загубить Пегаса. Коротше кажучи, не витримав, здався: «Все, розраховуюсь! Більше так не можу: я ж – письменник, а тут у вас – іподром!»

Один знайомив розповів мені, що приятелі попросили його влаштувати на роботу їхню доньку, новоспечену юристку. Люди вони дуже заможні, тому чесно пояснили:  «Зарплатня нас не цікавить. Головне, щоб було де сукні вигулювати і на кавалєра полювати». Юне прокляття Феміди спромоглося просидіти на роботі три дні. На четвертий, зібравши свої косметички-Cosmopoliten-буклети, категорично заявило: «Ні, більше  не прийду. Мало того, що з 9 до 17 тут гибіти, так  ще й щодня!»

Складати випуск у нас  – це синонім до «сидіти на «Панорамі»: береш папку, в яку колеги зносять роздруковані стенограми звукових матеріалів, і формуєш випуски новин для диктора дротового формату ( чи для себе ж, якщо ти працюєш на  ФМ-ці).

Взагалі усім із відділу інформації (тим, хто «сидить на «Панорамі») час від часу сниться сон. Нібито вони проспали, не доїхали (добігли, доповзли) на потрібний час, чи вскочили у студію в останню хвилину, а не за півгодини  до початку передачі (як передбачає  виробнича  інструкція). Чи в останню мить зверстаний випуск (мікрофонна папка з матеріалами у тій послідовності, в якій вони повинні з'явитися в ефірі) випадає із рук і розсипається по підлозі, а позивні і фірмова заставка передачі вже промайнули і оператор прямого ефіру через скляний екран робить  очі зляканого лемура, не розуміючи, чому ведучий не натискає ефірну кнопку і т.ін…. Хоча…Інструкція інструкцією, а в житті буває по-всякому. Тому й матеріали зверстаного випуску обов'язково нумерують, щоб, в разі чого, швиденько їх скласти в необхідній послідовності.

-- А в кого є добряки? – Ксюня, явно не встигнувши поснідати, розкинула гастрономічні тенета і тим самим відволікла мене від панорамської теми.

Знаючи її смакові пристрасті не кожен в редакції міг би стати спонсором Ксюніного гам-гам проекту. Те, що для іноземців – смерть, для нас – реаліті-шоу. Що, приміром, для мене – мінус підшлункова, то для Ксюні – самоє то! От ви, наприклад, могли б протащитися від бутерброда з оселедцем вприкуску із шоколадкою? Ні? Сла-ба-цю-ра! А для Ксюні це – шо для моряка – пиль!

-- А я інакше смаку не відчуваю. А так, на контрасті, -- ням-ням! – потягується  гурманка, нагадуючи свою кішку Соньку.

-- Фу, як можна ковбасу із цукерками гепать! – це Боб, який, в принципі, цукерки і без ковбаси не дуже  їсть.

-- А ти не смійся, бо воно – переходне, -- тьотя Свєта, працюючи не один рік із Ксюнею в одному кабінеті, знає, що каже. І Юльча, як заручниця цього ж кабінету, тепер також знає…

Факт тотального ігнору солодощів одразу відкидає колегу за межі моєї свідомості. Без солодкого я не можу… Ні, можу. Але зовсім недовго. Люди, які ненавидять солодке,  викликають у мене не набагато меншу підозру, ніж люди з вузенькими губами ( і перші й другі, здається мені, не надто добрі). А ця чеснота ( у моєму особистому табелі людських якостей) – на першому місці, випереджаючи навіть порядність та інтелект. Причому, стосується це однаково і жінок, і чоловіків. Щодо останніх, то ідеальними я вважаю  чоловіків, які ведуть себе по-чоловічому – мужньо і по-дитячому… Коли я днями вирішила повідомити про це свого чоловіка, який  саме був страшенно зайнятий і не звертав на мене уваги, він скоромовкою погодився: «Ок! А мій ідеал – шахматистки: вони можуть ГОДИНАМИ МОВЧАТИ, ретельно стежать за фігурами і знають багато цікавих позицій».

Ну й подумаєш!

-- О, Ксюнь, у мене для тебе щось є. Сливи! – я мало не забула про заплановану обідню дегустацію нового рецепту.

-- Слиииви? – Ксюнін рот розчарованою комою перетік в один бік. Вона ще не в курсі…

Тут треба пояснити. Справа в тому, що у нашій редакції практично всі люблять готувати. Це стосується не лише жінок. «Ага, з ким поведешся, від того й залетиш!» -- довго не вимудровуючи поставив діагноз І.Д. І охоче діляться рецептами, без отого жлобського: е-ге, бабушка казала, що як рецепт дасиш, то в тебе перестане виходити. Фішка цього сезону у нас – мариновані груші і пряні сливи. І якщо груші мають постояти до кондиційного смаку в банках пару тижнів, то сливи – готові вже одразу! Щоправда, на їх приготування треба витратити тиждень. Ну, не повністю, а хвилин 10 щодня. Але впродовж тижня.

Поділилася зі мною рецептом цієї королівської смакоти тьотя моєї подруги Саньки – Валентина Павлівна. Я її обожнюю за легку іронічну вдачу ( скажімо, на запитання про вік вона відповідає так: « 22. До ста». Їй справді 78, але тільки за паспортом.) і за віртуозне володіння мистецтвом приготування усіляких добряків. Мої улюблені – пряні сливи і томати із селерою.

Отже, рецепт цих самих пряних слив.

Берете відро угорки ( так, так, відро! Це небагато, бо її стане в процесі приготування піввідра, а це на виході  – приблизно 7 півлітрових баночок. Ну що тут їсти?!), ретельно миєте і обриваєте хвостики ( Ось вам, ось! Кажете, ваш ідеал --шахматистки…Зараз я вам за це всі хвостики повідриваю! Тьфу, чого я сказилася, --  це ж тільки сливи!)

Для цього рецепту вам треба запастися трьома пакетиками цинамону (ну, кориці), тільки не меленої, а в паличках, пакетиком гвоздики (в бутонах), пакетом лаврового листя ( так, так, бо сливи ж – пряні), половиною пакетика духм’яного перцю. А ще візьміть 3,5 кг цукру і 0,5 л оцту. (Моя подруга порадила додати ще й чебрецю, але в мене не було, то обійшлося й так).  А тепер все це рівномірно розділіть, скажімо, на п’ять частин і викладіть шарами у емальоване відро: сливи, лавр, гвоздика, кориця, перець, цукор і так до кінця кілька разів. А вже зверху, коли все ловкенько закладете, рівномірно залийте оцтом (0,5 л, пам’ятаєте?) Накрийте відро кришкою і залиште на ніч. Зранку сцідіть, притримуючи кришкою сливи, рідину, що утворилася за ніч, в каструлю з непригораючим покриттям (чи нержавійку), закип’ятіть її і знову вилийте у сливи. Накрийте кришкою. З почином вас! Повторіть процедуру увечері. І так – днів 7-8, зранку і увечері  ( я попереджала!)

Коли мине цей термін, рідина стане трохи тягучою (бо сироп же), а сливи зморщаться і вдвічі зменшаться ( ось вам і піввідра ((. Останній раз зливаєте рідину, ставите її на плиту, даєте закипіти і варите хвилин 10. Тим часом у підготовлені стерильні банки розкладаєте сливи, заливаєте їх провареним сиропом, закручуєте, перевертаєте і накриваєте чимось до повного вистигання (не знаю, для чого це, але так написано в рецепті).

Власне, уже на етапі закручування сливи готові і абсолютно придатні до пожирання ( бо просто їсти їх неможливо). Навіть  чоловік, який  усі мої курячі рулети з курагою чи чорносливом обзиває дівчачим м’ясом, погодився: таки добряки!

Так що там мовчазні шахматистки? Які, ви кажете, незбагненні позиції вони знають? А карколомні позиції з відром на кухні впродовж тижня повторити зможуть? Отож!

{fcomment}