НА ОДНІЙ ХВИЛІ

ЕФЕКТ ПЛАЦЕБО. Ч. 6. НЕ СПРИЙМАЙ СЕБЕ ВСЕРЙОЗ, НІХТО Ж ЦЬОГО НЕ РОБИТЬ!

Фото з сайту diary.ru

Але з чого я почала? Власне, з оголошення. Дискусія на тему як правильно писати пікантні оголошення того разу померла лиш злегка означивши свої контури у матеріальному світі. Бо редакційний простір розтяв телефонний дзвінок. Не знаю, чи в усіх державних ЗМІ доживають віку старі телефони, але їхній лемент – особливо нестерпний.

-- Алло! – доля-провидиця завбачливо тієї миті розмістила найближче до телефону саме Лору (вона у нас ще не заводиться з першого оберту від шизоїдних дзвінків). Судячи з того, як швидко почали округлятися її очі, останній був саме від такого, ДОПИТЛИВОГО слухача. Чи слухачки.

Листопад і квітень для будь-якої редакції (газетярі підтвердили наші припущення) – це ще й період плідного спілкування із тими, у кого загострення. Звісно, не апендициту. «У простых людей и болезни простые: стригучий лишай, белая горячка. А как только немного интеллигент – сразу авторемонтные изменения сосудов…» (віват Жванецький!). Нам телефонували  ну ДУУУЖЕ НЕПРОСТІ.

 

--Які мухи, що ви…Що ви говорите?! – Лора робила останні спроби розбавити стрімкий словесний потік у слухавці. Усвідомивши безперспективність свого проекту, увімкнула на телефоні кнопку гучного зв'язку і знесилено опустилася на стілець. – Ідіотизм!

--  Від цих мух уже немає спасу, а ви все не їдете і не їдете! Я вже вікна геть позатуляла, а вони лізуть і лізуть,-- вмить редакційна кімната наповнилася нездоровим завиванням-схлипуванням.

В принципі, все і так було зрозуміло. Втім, В.Ф., не переобтяжений іще досвідом спілкування із ТАКИМИ слухачами, спонтанно ( і головне – необдумано!)  уточнив: «Які мухи?»

--  Які мухи?! – миттєво відгукнулася слухавка. – А усякі: метелики, джмелі, світляки, колоради. Усі! Я їм вже і лапки пообривала, а вони лізуть і лізуть. А може… (голос перейшов на шепіт) може вони…перевертні? Мєнти-перевертні? Слухайте, а може… Може треба зателефонувати їхньому генералу? Вони ж його бояться?

-- А й дійсно, зателефонуйте генералу – вони його точно бояться!-- підбадьорив слухавку І.Д., кладучи її на важіль. І вже потому, підморгнувши усім нам, додав: « Обов'язково зателефонуйте. Генерал – іще той  жук!»

-- Та риба їм і озеро ! -- зірвалася  я. -- Якщо зараз вона перетелефонує, то слухати її буде той, хто не може зранку без мазохізму!

--  А хто не може без нього звечора, тому що робити? – Ярочка вдавано серйозно поправляє на переніссі окуляри. Він у нас -- тонка натура, філософ  і музикант. Із тих, знаєте, мудрих, що не поспішають, а це в нашому редакційному темпі час від часу породжує конфлікт інтересів ( «Ярік, блін, ну чого знову все – в останню хвилину!») Але хороше почуття гумору миттєво асимілювало його у колективі.

--  Що робити, що робити? Плювати й ловити! -- відмахується Руся.

-- Ні, так я ж не розповів вам про оті гастролі у 85-му…-- І.Д. заводить знайому  пісню, щоб збити усіх з ділового ритму. – Поїхали ми до Дрижиної Греблі. Чи до Дудчиного Гаю…

-- У Лобкову Балку ви поїхали! – підкинув варіант розмаїтої полтавської топоніміки Віктор Федорович.—Мо там інтересніше …

-- Чорті ба його знає, куди ми тоді їхали ! – не повівся І.Д. -- Але, зрештою, це не має значення. Головне, що, поїхавши полями навпростець (водій вирішив зекономити на пальному), десь серед тих полів загубилися. Спека тоді стояла неймовірна! Пазик спочатку хоч по накатаному їхав, а як почав скакати по пересохлих грудках так, що й тельбухи всередині збунтували, актори ледь стримувалися, щоб не вчинити над водієм самосуд. Найбільше лякала перспектива, що «зекономлене» пальне теж незабаром  скінчиться. Аж гульк – на горизонті показався дядько з корівчиною. Автобус пострибав у його бік.

Треба сказати, що, куди б ми з театром не їздили, на передньому сидінні завжди сиділа наша прима – Іоланта Гедеминівна ( в незмінному капелюсі  з величезним шифоновим маком на лобі).

--  Іоланто Гедеминівно, -- заволали колеги. -- Запитайте у дядька, де ми.

--  І тут – найприкольніше! – заговорницьки знижує голос І.Д. – Пазик наш рівняється з дідом, водій відчиняє двері і наша прима, зійшовши на підніжку і, вочевидь, забувши, що не на авансцені, тримаючись однією рукою за мак, пафосно так звертається до діда: «Крестьянин, крестьянин, куда я еду?» На що дід, не моргнувши оком, одними губами їй відповідає: « А х...й тебе знає, куди ти їдеш».

І.Д.,  сміючись, аж присідає. Його захват поділяють лише Віктор Федорович і Ярочка, бо чують історію вперше. Решті ж вдесяте реготати вже не прикольно.

Я взагалі вважаю, що веселість, іронічність – це прерогатива характеру, з якою  треба народитися. І якщо цього нема …Ой, ні, я навіть не знаю як тепер виживають ті, у кого цього немає… А здатність до самоіронії – це взагалі вищий пілотаж! І лакмусовий папірець  інтелекту.

Нещодавно у безкінечних водах інтернету я набрела на цікаву інформацію. Одна мадам, здається, американська журналістка, колумністка ( це пристойне слово – вона писала колонки до модних часописів) на своє 90-річчя знайшла список важливих життєвих правил, які сама ж  сформулювала для себе у 45 років. Знайшла, перечитала і вирішила, що жодне правило їй не хочеться викреслити. Деякі я й собі роздрукувала:

 

1. Життя не настільки коротке, щоб витрачати його на ненависть.

2. Робота не потурбується про тебе, коли ти захворієш. Це зроблять твої батьки і друзі. Бережи ці стосунки.

3. Припустимо сердитися на Бога. Він зрозуміє.

4. Відкладай на пенсію з першої ж зарплатні.

5. Коли справа доходить до шоколаду, пручатися немає сенсу.

6. Змирися зі своїм минулим, щоб воно не зіпсувало твоє сьогодення.

7. Не порівнюй своє життя із чиїмось. Ти й гадки не маєш, що їм доводиться відчувати насправді.

8. Якщо стосунки повинні бути таємними, тобі не варто брати в цьому участь.

9. Постарайся позбутися всього, що не можна назвати корисним, гарним чи прикольним.

10. Коли приходить час слідувати за тим, що ти дійсно любиш у цьому житті, не кажи «ні».

11. Пали свічки, користуйся хорошими простирадлами, носи гарну спідню білизну. Нічого не бережи для особливого випадку. Цей особливий випадок – сьогодні.

12. Будь ексцентричною зараз. Не чекай старості для того, щоб одягти яскраво-червону сукню.

13. Найважливіший орган у сексі – це мізки.

14. Ніхто, окрім тебе, не несе відповідальності за твоє щастя.

15. При будь-якій так званій катастрофі запитуй себе: чи буде це так само важливо через п’ять років?

16. Завжди обирай життя.

17. Пробачай усе й усім.

18. Тебе не повинно хвилювати, що думають про тебе інші.

19. Час лікує майже все. Дай часу час.

20. Бог любить тебе через те, що він Бог, а не за те, що ти щось зробила чи ні.

21. Не треба вивчати життя. Ти з’являєшся в ньому і робиш стільки, скільки встигнеш.

22. Постаріти – більш вигідна альтернатива, аніж померти молодою.

23. У твоїх дітей є лише одне майбутнє.

І, нарешті, моє улюблене правило!

24. НЕ СПРИЙМАЙ СЕБЕ ВСЕРЙОЗ, НІХТО Ж ЦЬОГО НЕ РОБИТЬ! )))

 

Пряні сливи

П. с.! Агов, це Жаба !

На правах адміна влізу у статтю й вставлю фото пряних слив, рецепт яких Хвиля написала минулого разу. Я у камєнтах поквакала, що не надо людям його роздавати - воно ж дуже забарне по часу виготовлення - шкода ж, краще самому з'їсти і получила у відповідь банку слив. Ось я вам їх сфоткала разом з баночкою, оздобленою технікою декупаж, якщо не помиляюся. Ділюся враженнями з дамами (бо чоловікам пофігу!):  дуже прикольна штука. Запах взагалі бешений, як на мене, дуже хороше на закуску до спиртного. Пробуйте, тим більше слив цього року вродило багато!

П.п.с. Можливо, ще буде й рецепт в'ялених італійських помідорів. Тоже прекрасна закусь - і це я продегустувала! І все во-імя чоловіків, щоб їм...

{fcomment}