НА ОДНІЙ ХВИЛІ

«ЕФЕКТ ПЛАЦЕБО». Ч. 8. «КАК ТЫ БЕЛЬ!»

Koktebel jazz festival. Фото: На одній хвиліЦе не просто назва одного з нічних клубів Коктебелю. Це – мої емоції після відвідин цьогорічного «Koktebel jazz festival».

Взагалі, я люблю Коктебель уже за те, що такої концентрації фриків на один  квадратний метр я не бачила ніколи і ніде. А ще – за неповторний, незрівняний дух свободи, який, як запах метро і бані, ні з чим не можна сплутати. Але – все по порядку.

В Коктебелі ми були вчетверте. Всі попередні рази, проходячи повз «літзону» (великий парк біля моря із кипарисів, глоду, вічнозелених кущів і квітів), я хотіла жити саме там. Але… Приналежність заповітної території до спілки письменників України ( про що сповіщав лаконічний напис на вході) та кремезний охоронець у камуфляжі ( там же) чітко давали зрозуміти: нє по таланту мєчта… А цього разу – зрослось!

Моє розчарування можна порівняти хіба що з… От якби ви при повному параді, в такому ж макіяжі з якогось дива вирішили поїсти солодкої вати (отієї невагомої хмаринки на паличці, за яку половина дітей готові продати маму і батьківщину гуртовою оборудкою). І лиш відчули на смак солодку павутинку – аж раптом стрімкий порив вітру у ваш бік зробив свою мерзотну справу: тепер «хмаринку» можна зняти з обличчя хіба що разом з макіяжем. Як молодильну маску у косметолога.

Будиночок нам дістався 1963 «року народження». Усі зовнішні спроби приховати його вік не змогли перебити отой ще радянський ненав’язливий сервіс, що незримо витав у повітрі. Сірі, запрані «донєльзя» простирадла, були, на біду, ще й куці. Тому одразу ж постала дилема: голова чи  ноги «контактуватимуть» з неприкритим бідолашною ряднинкою ветераном-матрацом? Голова й ноги, мов зголосившись, збунтували разом. Перемогла (вочевидь, як носій мізків) голова. Зрештою, ноги можна й  підібгати.

Сама кімната була чималою, таким же, не сирітським, – і санвузол. Якби ще хтось добросердий закріпив умивальник та унітаз, щоб на ньому не треба було балансувати, ризикуючи втратити рівновагу…Совкові гачки-дворіжки сподівалися, мабуть,  на два шурупи. На одному шурупі хтось незримий і всюдисущий вирішив зекономити. В результаті «роги» безсило звісилися додолу, звівши нанівець будь-яку спробу щось на них почепити.

Koktebel jazz festival. Фото: На одній хвиліЯвний плюс помешкання – висока стеля. Явний мінус – вона ж, якщо там пересиджують лиху долю комарі ( раптор не дуже допомагав). Найбільшою розрадою стала простора веранда, на якій ми з насолодою смакували розбавленим водою десертним вином, заїдаючи місцевою домашньою бринзою з базиліком і рожевими велетнями-помідорами. А  ще –  інформація про те, що в цьому будинку курортна доля спіткала свого часу і Булата Окуджаву. Мабуть, тому з тих пір і завмерли на стінах «березові» шпалери (я таких вже років 20 в магазинах не бачила). За совковою традицією, до речі, за шафою їх взагалі не поклеїли ( нащо добро переводити, кому воно там треба?)

Задеклароване «вологе прибирання» означало через день підмітання віником і зволожування лінолеуму. Тому пилюка, піднята в повітря, акуратно осідала за кілька хвилин на вже зволожену поверхню. Та за Окуджаву я їм все пробачила!

Ненависний західний сервіс, щороку зменшуючи кримські потоки, спонукає таки «щось робити». Тому на території гордо розмістилися два чималих басейни. Обіцяли – з підігрівом, але краще б – без хлорки. Навіть закралася підозра, що від такої концентрації сапієнс мали б втрачати здатність розмножуватися. Нічого, може з роками і сюди докотиться інформація, що є в світі й інші, не такі смердючі, засоби знезараження…А разом з нею, дивись,  і розуміння того, що це – не останній сезон для заробітку в житті ( якщо, звісно, ти чекаєш і наступного року на цих  курортників). Що вартість напоїв  не повинна залежати від того, який бармен на зміні. Що чача не повинна тхнути есенцією, а справжній татарський лагман має бути з домашньою локшиною, а не зі спагетті. Але якщо ви все таки знайшли місце, де подають дійсно справжній лагман…. М-м-м… І кукурудза там зовсім не така як вдома. Вона – аль денте: гаряча, солодка, молода і хрустка водночас!

Приблизно разом з нами до письменницького пансіонату заїхали й учасники психологічного семінару. На великій парковій площі вони щодня розміщувалися п’ятьма колами ( чомусь одразу виникла асоціація з поганками, хоча доречніше було б – з анонімними алкоголіками: у фільмах вони саме так сідають «потрещать за жизнь»). На третій день, коли мій чоловік прийшов зранку до найближчого від нас бару, щоб купити чаю, бармен суворо перепитав: «Ви не психолог?» І, почувши категоричне «ні», пояснив: « Та вже задрали: ходять тут і ставлять на нас свої експерименти!»

Підозрюю, що ми також стали об’єктом психологічного експерименту, але вже біля басейну. Там одна мадам ( у віці, коли на море вже їздять лише з онуками) то перевдягалася «на відкритому повітрі», демонструючи незрозуміло кому і (найголовніше!) що, то для чогось просила нашу ручку, натомість пропонуючи свою з червоною пастою; то висловлювала бажання саме цієї миті  почитати журнал, який чоловік щойно взяв до рук, щоб зробити те ж саме… Не знаю, що було у неї на меті, але дуже сподіваюся, що ми її не надто розчарували.

Koktebel jazz festival. Фото: На одній хвиліА ще коктебельські канікули приємні були відсутністю будь-якої політики. Лиш одного разу побачила тонкий натяк у вигляді напису на футболці – «Стабільність подолано, руїни досягнуто». Але він одиноким штрихом потонув у суцільному морі інших –  «Тагііііл!», «Падонкі», «Кот да Вінчі»….А, бачила ще плетені на спицях жовто-блакитні «наморднички» а-ля Pussy Riot і почула на пляжі анекдот.

Діалог у львівському гастрономі.

Покупець:

– Спасибо!

Продавець:

– Це жителям Донбасу «спасибо», а мені – «дякую»!

В очікуванні початку фестивалю кілька днів насолоджувалися морем, повітрям, побаченим і почутим.

Діти – окрема тема. Мені завжди цікаво за ними спостерігати. Вони такі органічні у своїх проявах! Поряд відпочиває сім’я з двома дівчатками років чотирьох і шести. Старша вкотре просить меншу відкрити рот. Та опирається: «Нет! Ты мне плюнешь туда». Сестра переконливо обіцяє цього не робити, підкріплюючи свої наміри цукеркою. І щойно менша роззявляє довірливий дзьоб – блискавично порушує клятву. «Маааам, а Ленка мне опять в рот плюнулаааа!» – в черговий раз розтинає пляж розпач втраченої віри  в людство.

З іншого боку абсолютно органічно вже впродовж кількох годин граються дві дівчинки, на вигляд – ровесниці, років чотирьох. Маринка – з Москви, Зоряна – з Івано-Франківська. Перша звертається до нової подружки : «Будем играть в больницу. Я сейчас лягу на песок, а ты меня лечи». «Добре, – погоджується Зоряна і починає загинати пальці. – Один, два, три…»

Трохи далі мама з донькою років семи грають у карти. Після чергового програшу мама відмовляється ще раз спробувати відігратися: «Не хочу, ты меня опять сейчас оставишь в дураках!» Дівчинка, не перестаючи тасувати карти, безапеляційно заявляє: «Это естественно, потому что ты не способна к обучению! Я тебе сколько раз говорила, что нужно запоминать, какие карты выбывают, а ты не запоминаешь. Как и то, что коньяк – напиток, который нужно пить только с мужчинами. А ты сама цедишь…»

– А мама у меня была интеллигенткой в восемнадцатом колене, – дама у крислатому капелюсі і ядучому малиновому купальнику, про який у нашій редакції  сказали  б «Маруся-вырви-глаз», розкриває перед випадковою співрозмовницею сімейні карти.

– А как это можно было вычислить? – не йме віри та.

(Мій чоловік, вочевидь, теж сумнівається в достовірності сімейної розвідки: «Ты смотри, какая членистоногая была у нее мать!»)

– Ну я точно не знаю, как, – не подається малинова. – Но вот вычислили же, и я точно теперь знаю, что мама действительно была интеллигенткой в восемнадцатом колене!

Та найприкольніше завжди спостерігати за іншими дітьми – «детьми цветов». Кого тут лишень не побачиш! Першого ж дня отетеріла, розгледівши купальник… Ну, ми (я, мій чоловік і подруга-москвичка, яка також приїхала на фестиваль) між собою назвали цю модель «У попі ягідка». Не пам’ятаю, звідки (з якогось дуже давнього життя) в голові застрягла дурнувата лічилка: ЗАгадка, зАгадка, у попі – ягідка. Вийми, оближи і назад положи.(Ага, особливо – ПОЛОЖИ. Це на якій мові?) Так от, перед нами виникла жінка, на якій був цей «купальник». Під лопатками просто проходила прозора ниточка ліски (здається, найтовща ліска – №10?) Ну от приблизно такої ліски. Помітити її можна було лише мало не клюнувши щасливу власницю купальника у спину. Ще дві такі ліски навскоси перетинали сідниці, зливалися у крихітну червону ягідку, а вона вже  породжувала третю ліску, що зникала…Ну, ви розумієте, де вона зникала. Мені страшенно хотілося подивитися на купальник «с ліца», але я посоромилася оббігти і зазирнути. Відтак  «ягідка» залишилася для мене у романтичному фльорі недомовленості…

Koktebel jazz festival. Фото: На одній хвиліЩе одного персонажа ми дружно нарекли Хохломою – на ньому зовсім не лишилося вільного від татуювань місця. Навіть обличчя повністю було виколоте. «Боже, як же він ходить на роботу!?» – видихнула здивовано я. Мій чоловік, подивившись на мене так, ніби я уточнила формулу ракетного палива, підсумував: «Подивись на нього: де він, а де робота?»

– Чел, ты должен уже начинать освобождаться от такого понятия как деньги, – пролунало із сусідньої «клумби». Поряд з нами розмістилася зграйка «цветов».

– Я не против, – відповів, імовірно, чєл. – Только очень жрать хочется.

– Сейчас купим кукурузу, – заспокоїв ненаситного наставник. – Прикинь, мы вчера так нахавались. Купили 200 г говяжьих обрезей, 2 кг лука, все это мелко порезали, добавили 2 яйца, ложку муки и пожарили котлеты.

–Какие, на фиг, котлеты? Без мяса! – не подався жерун.

– Ты что ! Вкуснота –  зашибись! Реально! – честь гастрономічного мундиру не залишала маневру для відступу.

За кілька хвилин на пляжі з’явився продавець з повним відром кукурудзи і «цвєти» купили у нього качан. Один на шістьох чи сімох. «Попоївши», мирно залягли на піску. Наступного дня я бачила як обідом для таких же персонажів стала  «хмаринка» солодкої вати, яку вони, мов зграйка  нетерплячих горобців, весело цвірінькаючи, обклювали майже миттєво. І одразу ж, стомлені, поснули, випромінюючи якесь нелюдське щастя від найменшої дрібниці.

Вони стікаються у ці теплі краї на початку сезону і живуть до пізньої осені. Тут їм легшее прожитии: відсутність традиційного «джентльменського набору», нав’язаного цивілізацією, нікого не здивує: тимчасовим гостям це ні до чого. Підозрюю, всесильний Джа також перманентно кидає свої монетки у їхню скарбничку щастя: його незриму присутність я відчувала то в приторно-солодких сувоях диму, що по черзі намагалися запеленати мене з різних боків, то у напівблаженній посмішці юної красуні з гніздом дредів на голові, то у мініатюрних, розфарбованих жовто-зелено-червоним акрилом фігурках Rastamans Kids, розставлених на шахівниці. І при цьому всьому – жодного натяку на агресію. Навіть п’яні вони намагаються посміхатися цьому світу, абсолютно не викликаючи відрази в оточуючих. Може тому, що їм багато й не треба? «Прапор выпил и опал, как озимые», – мій чоловік знає «ДМБ» напам’ять. Розглядаючи якось черговий «квітник» він задумливо зауважив: «Глядя на их лица как не поверить, что физиогномика – наука прикладная…» Зрештою, у кожного – свої рецепти пізнання світу. Головне, нікому при цьому не заважати.

Koktebel jazz festival. Фото: На одній хвиліІнша справа – «ратухи», гопнічки. У них – вже зовсім інші розваги. У мене вони навіть викликали обурення. Уявіть собі атракціон: у палатці стоїть хлопець у гумовій масці Кінг Конга на голові, а охочі його «розстріляти» можуть зробити це, жбурляючи у нещасну «мавпу» сирими курячими яйцями. За скількись там попадань ви виграєте шампанське, а якщо ні – платите гроші. Навіть не цікаво було запитати, скільки ця дебільна розвага коштує. Реально, для дебілів!

А, щоб упевнено гратися саме так у дорослому віці, тренуватися треба починати з дитинства. І для цього також є тренажер! Тренажер для юних ідіотів: невеличкий столик, з якого виглядають з десяток жабенят ( пластикових, та все ж!) Завдання юного гравця – заклепати пластиковою кувалдою цих жаб назад. Мабуть, у їхнє болото, з якого вони необачно повисували свої нерозумні голови. І що ви думаєте? Тренуються, аж гай шумить! Причому, типажність простежується вже на ранніх стадіях: стоїть поряд татко… Із тих, що народилися, прожили і померли у спортивних штанях. А поряд такий же, в спортивних штанях, тільки років на двадцять молодший. І клепають! Обоє. Спочатку жаб, потім перейдуть на Кінг Конга. З часом. Починать же з чогось треба…

Окрема «візитівка» Коктебеля – баба Люба. Стільки років шматає в горах снопами кермек татарський, занесений до Червоної книги, і збуває його любителям пікантних жартів під брендом «По...бень-трава»! І щодня знаходяться десятки нових охочих купити віничок, вислухавши при цьому всі оті примовки: «покупайте букетики – получайте приветики», «трава-по…бень, чтоб стояло каждый день», «…чтоб давали каждый день». От що значить вдалий маркетинговий хід: ніяковіють, червоніють, хіхікають…і купують! За всі ці роки баба Люба заробила вже на розстріл від якого-небудь Грінпісу ( стільки цінної флори знищити – це вам не жарт!), але ж ні – живе і процвітає під своїми хтивими стягами. І всім того ж бажає.

Але, нарешті, почалося те, заради чого ми й приїхали до Коктебелю – джаз-фест! Всі чотири фестивальних дні працювало три сцени – на подвір’ї садиби-музею Волошина, відкрита сцена ( OPEN STAGE) та головна сцена за горою Юнге – NU-JAZZ. Куратором першої став відомий музикант Олексій Коган. « Я певен, що буде музика, яку ви ніколи не чули раніше. Певен, що буде музика, яку ви чули, але не маєте жодної уяви, як саме вона була створена», – анонсував свої  ( і не лише) майстер-класи маестро і дійсно викликав фурор. На його майданчику справді були музичні класи високого ґатунку, можливо, навіть трохи – «для обраних», втаємничених, справжніх джазових поціновувачів і сподвижників.

Відкрита сцена стала майданчиком для тих, хто ніби «проходить обкатку» музичним Коктебелем. Але це зовсім нічого не говорить про рівень музикантів. Просто таким чином їм дають люфт для розбігу.

Головна ж сцена…О, головна сцена – це чотири дні захвату, відкриттів, приголомшеності, насолоди, нірвани, тобто, – СПРАВЖНЬОЇ МУЗИКИ! БАГАТО МУЗИКИ! Зумисне не пишу – джазу. Хоча це й джаз-фест, у чистому вигляді, власне, джазу не було. Тобто, був джаз-рок, фолк, джаз у коктейлі з блюзом та рокабіллі; були й презентації нових музичних стилів, зокрема, – акустичної неокласики. Але все це було прекрасно!

Цікаво було подивитися на нові експерименти старих кумирів. Зокрема, проект «Бриллианты из тюбика» привіз Олег Костров, відомий широкому речі, родом із Лохвиці) Катя Chilly, зірка альтернативної поп-музики, представила у Коктебелі акустичний експериментальний проект, який не можна однозначно загнати в рамки якогось конкретного музичного стилю. У ньому є все – ethno, jazz, world, sillence, tripEhop, drumEbass.

Один із найхаризматичніших і найінтелектуальніших музикантів російської рок-сцени, незмінний лідер гурту «Teguilajazzz» Євген Федоров привіз на суд глядачів  свій новий проект – гурт Zorge, що сповідує принцип: сучасна рок-музика поза стилістичними рамками.

«Надія шведського джазу», володар Grammy – Магнус Ліндгрен (ні, не родич, просто однофамілець—я уточнила )))) свого часу підкорив серця вишуканої публіки Карнегі-Холлу і співпрацював із легендарними Квінсі Джонсом та Майклом Джексоном. Реально не по-шведськи гарячий джаз із присмаком латино-американських ритмів.

Гурт Mama´s Gun британська преса називає найяскравішим і найперспективнішим проектом Великобританії. І я тепер розумію, за що! А ще їхню другу платівку, власне, представлену у Коктебелі, спродюсували два не менш круті перці –  Мартін Терефе та Андрес Ольсон – володарі Grammy, які потрапили у десятку кращих продюсерів 2012 року.

«The Cinematic Orchestra» із Великобританії – більше, ніж музика, і більше, ніж кіно. Лондонський гурт «THE TIGER LILLIES» – взагалі окрема розмова! Їм вже 23 роки, тріо працює у комедійно-трагічному стилі паризького театру Гран-Гиньоль з елементами брехтівського кабаре і чорного гумору. Мене увесь їхній концерт не полишало відчуття, що я боюся їхнього головного злого клоуна, що саме мене він видивляється через пекельну маску свого гриму у цій пістрявій юрбі. До речі, їхня музика звучить у багатьох театральних постановах і фільмах, зокрема, «Давай сделаем это по-быстрому» Сергія Бодрова-старшого. Він же зняв і повнометражний документальний фільм про  цих  «Тигрових лілій». Страшенно прекрасних! Буквально.

А ще – Саша Алмазова і «NON CADENZA»,  «PUR: PUR» і « GORCHITZA», BIG BAND Денніса Аду і «JAZZ DANCE ORCHESTRA», «ACID COOL» і «Обе две», CHAEK і «Ляпіс Трубєцкой»!

Koktebel jazz festival. Фото: На одній хвиліНайбільше публіка чекала вечір, коли на NU-JAZZ сцені мали з´явитися найочікуваніші артисти – Ніно Катамадзе з «INSIGHT» та Горан Бреговіч у супроводі свого «весільно-похоронного оркестру», який представив альбом «Шампанське для циган». Він є продовженням пластинки «Alkohol». До речі, спиртні напої Брегович вживає лише на сцені, тому його концерти нагадують гамірливі весільні вечірки.

Як людину, яка вже майже 10 років перманентно їх веде, мене навряд чи може вставити сам факт існування цього прекрасного формату у нашому непевному світі…Але!...НЕЙ-МО-ВІР-НО!!! Було відчуття, що саме так і виглядає АБСОЛЮТНЕ ЩАСТЯ. Ми лежали просто неба на величезних смугастих, мов гігантські оси, тюках, наповнених сипучим силіконом. Згори – зоряне небо, перед очима – сцена, з якої щовечора лунає 7-8 годин – ТАКОЇ музики, в душі – безмежність…Що ще людині треба для щастя?. Хіба що – «Серебряной свадьбы»! Ці білоруси стали для мене відкриттям. Зізнаюся: не те що не бачила ніколи до цього, як вони виглядають, але й не чула жодної пісні, та й про них взагалі – також. Жодного разу. А варто! Феєрична компанія із гітари, контрабасу, труби, тромбона, скрипки, концертіно і барабанів просто на очах у шаленіючої публіки приготувала божевільний  коктейль із французького шансону, диксиленду, кантрі, російської народної музики і латиноамериканських ритмів у манері вуличного оркестру. Тут вам і елементи буфонади, і театр ляльок і кабаре! А ще…А ще це – Даніїл Хармс, що таким дивним чином ожив на сцені. Принаймні, це моє особисте відчуття. Обов´язково знайдіть їх в інтернеті! Не сумніваюся – не пошкодуєте. Ось вам (для затравки) слова однієї пісеньки.

 

Пищевая цепочка

 

Легко, как пузырьки от минералки,

Легко из окон – не жалко.

Я знаю, жизнь вечная и точка.

Спасибо тебе, пищевая цепочка.

Спасибо тебе.

 

Теперь я знаю все, я буду жить легко

Под Реми Мартен, под мадам Клико

Я стану жить без драм, стану жить без драк,

А потом перестану, и это так.

 

Смерть красивая, словно Брижит Бардо,

Меня посадит в карман своего пальто.

Я распадусь на разные вещества.

Меня съедят прекрасные существа.

 

Я брала города – я стану еда!

Но я буду всегда, я буду всегда

Всегда, всегда, всегда!

 

Спасибо тебе, пищевая цепочка.

Спасибо тебе.

 

Улыбнутся бабочки и дети,

Клещик на ветвях и лещик на газете,

Когда жуки, червяки и грунтовые воды

Растащат мои белки, жиры и углеводы.

Ля-ля ля-ля-ля

 

Теперь я знаю все, я буду жить легко

Под Реми Мартен, под мадам Клико

Я стану жить без драм, стану жить без драк,

А потом перестану, и это так.

 

Смерть красивая, словно Брижит Бардо,

Меня посадит в карман своего пальто.

Я распадусь на разные вещества.

Меня съедят прекрасные существа.

 

Я брала города – я стану еда!

Но я буду всегда,

я буду всегда, всегда, всегда, всегда!

 

Спасибо тебе, пищевая цепочка.

Спасибо тебе.

 

Глобальный биотический круговорот веществ в природе происходит при участии всех организмов, населяющих биосферу. Круговорот углерода начинается с процесса фотосинтеза у зеленых растений. Разлагаясь, растения, животные и люди превращаются в углерод, который в свободном виде выделяется в атмосферу. А организмы, которые разлагаются без доступа кислорода, превращаются в каменный уголь, торф, нефть. Человек использует их для получения энергии. Углерод в свободном виде выделяется в атмосферу, и начинается новый цикл!

 

Теперь я знаю все, я буду жить легко

Под Реми Мартен, под мадам Клико

Я стану жить без драм, стану жить без драк,

А потом перестану, и это так.

 

Смерть красивая, словно Брижит Бардо,

Меня посадит в карман своего пальто.

Я распадусь на разные вещества.

Меня съедят прекрасные существа.

 

Я брала города – я стану еда!

Но я буду всегда,

я буду всегда, всегда, всегда, всегда!

 

Спасибо тебе, пищевая цепочка.

Спасибо тебе.

 

 

Боже, ну як про все це розповісти коротко? Чотири дні тотального щастя! Щовечора, починаючи з 18-ї, – 7-8 годин суцільного концерту . А якщо вистачить здоров’я – ще й порадіти, спостерігаючи як музиканти потім свінгують (не плутати із свінгерують ))).

 

Але… Говорити про музику – все одно, що танцювати про архітектуру. Тому переконливо раджу: у Коктебель варто їхати. Зокрема,  саме за цим. І людей, які це розуміють, вже чимало: цьогоріч, на ювілейному, 10-му фестивалі, було зафіксовано рекорд відвідування – більше 15 тисяч глядачів.

Припускаю, що багато хто приїздить на фестиваль за відчуттям ПРИЧЕТНОСТІ. Як на мене, сюди варто приїздити ще час від часу і як на щеплення, щоб … попуститися: є Європа з її вишуканою сервісною пропозицією, а є Коктебель – зі своїм відчуттям безмежного, безпричинного щастя. Тут треба здути щоки, щоб зрозуміти: на світі існують ще й  інші форми життя. І вони – не менш прекрасні. Це щастя дарує неповторний ДУХ СВОБОДИ. Він об’єднує, зіштовхує різних людей із різних життєвих контекстів. І змушує їхні серця битися в унісон.

Я відчувала цей дух і раніше. Давно, у двох тюменських будзагонах. І була настільки заскочена ним зненацька, спантеличена, взята в полон, що навіть хотіла перевестися до Тюменського держуніверситету, –  щоб тільки залишатися там, щоб відчувати це завжди. Але…

Сьогодні я відчуваю це в Коктебелі. Відчуваю в усьому: кривулястому хребті Хамелеона, що збіг до моря за горою Юнге, дзвінкому бряцанні опор ще вчорашньої сцени, яка сьогодні у вправних руках перетворюється на купу металевих штанг, у напівпрозорому інжирі, що медом стікає по пальцях, спонукаючи до боротьби за здобич з десяток нахабних ос…

Я хочу привезти хоч трошки цього духу із собою, у редакцію, куди я повернуся вже найближчого понеділка. Я знаю, що з цікавістю послухаю огляд передач за тиждень, що минув. І виберу для своєї підсумкової найсуттєвіше. Зрештою, роздрукувавши текст, піду до студії, сяду за дикторський стіл, обміняюся через скло дружнім кивком із оператором. І, щоб прогнати зрадливий клубок у горлі ( йому байдуже, що так відбувається вже 13 років – він все одно з’являється, ігноруючи усталені стереотипи про звичку, пофігізм, збайдужіння  etc.) кілька секунд зволікатиму натиснути мікрофонну кнопку.

Я вдячна тобі, моє найкраще у світі, моє найрідніше радіо, за те, що знову і знову даруєш мені можливість переживати ці почуття, відчувати причетність до великої родини. Відчувати захищеність і впевненість ( не зважаючи на все, що пророкують державним ЗМІ). Тому сьогодні я тобі, і лише тобі, моє радіо, так само щиро хочу зізнатися : «КАК ТЫ БЕЛЬ!»

{fcomment}