НА ОДНІЙ ХВИЛІ

«ЕФЕКТ ПЛАЦЕБО». ЧАСТИНА 10. «ЦЕ Ж ПРОСТО ЯКИЙСЬ АНОНС!»

зображення з bomz.org

У мене завжди викликають захват колеги, яким легко даються рекламні матеріали. Особливо, коли йдеться про політичну рекламу. Як каже моя подруга: « Я таких чуваків з чорного хліба за півгодини – армію наліплю!» Уміють же люди! У мене так не виходить. У мене все, як  книжка пише – «…не читки требует с актера, а полной гибели всерьез». Мені треба в це вірити! А кому тут вірити?

Казав колись один полтавський журналіст: «Ось послухайте дядька Мишка (це він про себе). Справжній журналіст – це той, хто й після двох пляшок  навіть серед ночі сяде і напише літерний матеріал». Хм, газетярі, мабуть, більше п'ють, бо це їхні терміни –« літерний матеріал» (стаття), «рюмочка» – інформашка (принаймні, років з 15 тому так говорили, тепер – не знаю). Про віру, як ви розумієте, в тому контексті взагалі не йшлося. Тобто, при чому тут віра – сідай і пиши!

І Соляночка – може! Уявляєте, третій місяць працює, а вже «ліпить» -- аж  гай шумить. Я, зізнатися, так цьому зраділа! Бо щотижня дилема: хто «попав на заказуху» цього разу? Причому, не допомагає навіть те, що за комерційні матеріали перепадає ще й три копійки гонорару.

А тут – свій  Шрайбікус: раз-раз – і готово! Просто знахідка! У мене одразу визрів хитромудрий план. Викликаю її на тет-а-тет і сходу так : «Іруся, ти так вправно пишеш замовні матеріали, що я вирішила тебе заохотити: з цього тижня тільки ти будеш ними займатися». І по-змовницьки так на неї дивлюся (мовляв, мала, лафа впала!)  Соляночка якось одразу знітилася, потупила зір і по складах видихнула : «Пізд-но!» «Що – пізно?» – не зрозуміла я. «Пізд-но, – повторила вона ніяковіючи. – Мене вже попередили, що в редакції це – не заохочення, а покарання. А за що ж це мені?»

Вона подивилася так проникливо і запитала так жалібно, що одразу захотілося її нагодувати добряками, звозити у Венецію ( чи Амстердам) і відправити в додаткову тарифну відпустку. Звісно, нізащо. Їй – точно. Вона – молодець: умняшка, скромняжка, трудяжка. Ех, такий афігєнний план аб-ла-мав-ся!

зображення з demotivators.biz.kg

Щодо пізд-но, то це – також історія із нашої редакційної колекції. Навіть і не пам'ятаю, хто з наших її «приніс на хвості». Отже, працівниця одного із полтавських заводів у неділю пішла в ліс по гриби. Назбирала повний кошик, вже й до просіки почимчикувала, аж бац – натикається прямісінько на свого начальника цеха, який… Хм, як би це пристойно сказати. А! Який саме наткнувся на ще одну їхню співробітницю… О, саме так – буквально! Тобто, у шефа – пріключєніє на сторонє… Ін-те-рееес-но! Жінка прибігла додому і одразу  впала на трубку.

У понеділок начальник цеху прийшов на 15 хвилин раніше  і викликав до себе Марьванну (нехай буде Марьванна, бо так вже звично). Ми, каже, Марьванна, дорослі вже  люди. ( Тільки ти – на 10 років доросліший. А туди ж! – втішається тихцем Марьванна). У житті всяко буває…(Та звісно ж, бо в ньому – як на довгій ниві.  Бла-бла-бла…) У мене, знаєте, в сім'ї не все так просто. (Жінка давно хворіє, а покинути її не можу, бо… а) у  нас спільний кредит... Ні, кредит ні до чого! б) …я ж совісна людина – як покинеш хвору ?…в) син ще не зовсім самостійний, а донька тільки вступає у цьому році. г) теща—падлюка : дізнається – отруїть. д) …це зі мною вперше: вірите,  як пелена впала на очі). (Коротше, Марьванна, ви ж розумна жінка – самі підкресліть підходящий варіант ! ). Тож хочу вас попросити: нехай все, що ви бачили в лісі, залишиться між нами…(Щооо???  Як це – між нами!!???)

Марьванна, скрутившись на стільці в дулю, якось враз скисла (згадала всіх, кому встигла сповістити : «Кума, воно, може, й не моє діло…»), і, не розтуляючи вузеньких бляклих губів, шепотом вицідила: « Пізд-но!»

Все! Варіант ге: теща збирається в аптеку за ядом! Завіса! («От жалко пацана !…»-- сказав би Подерев'янський).

Час від часу до редакції потрапляють матеріали із прес-служб, автори яких, мабуть, відчули в собі «іскру Божу». Від тієї іскри у нас іноді замикає. Ілюструю.

«В Полтаві затримано вічливого маніяка.

зображення з demotivators.toОстаннім часом Полтавою поповзли чутки про маніяка-гвалтівника, який чого тільки не робить зі  своїми жертвами, аби задовольнити свій надзвичайний сексуальний пил. Але насправді все виявилося не так страшно, ажде не такий страшний той вовк, як його малюють. Та роботи співробітникам міліції надав чимало. Бо довести, що по вулиці йде саме той, на кого полюють правоохоронці, було важко. Може, саме тому, що наш маніяк виявився звичайним сім'янином, мав навіть дружину і малолітнього сина. Та минуле в нього було неабияке затриманий маніяк був уже неодноразово засуджений за кілька злочинів. Та, відбувши покарання, продовжив свої походеньки.

Один із випадків злочинних діянь, а саме – згвалтування, було зафіксовано 4 жовтня поточного року. В місті Полтаві, а саме – в Київському районі, відбулося згвалтування 21-річної молодички. Слухи розповзлися миттєво, ніби у Полтаві жорстокий маніяк.

А 7 листопада поточного року, зіставивши всі за й проти,та, як з'ясувалося пізніше, після чергового згвалтування, працівники міліції затримали 33-річного Феофана-маніяка. Злочинець завжди діяв після добрячої дози спиртного. І вчинки, що він чинив, девчому навіть не схожі на справжнього злочинця. Але що, можливо, й штовхало його на невиправдані дії, так це те, що оргазму він досягав лише в екстремальних ситуаціях. Та в один із уже доведених трьох випадків скоєння злочину – згвалтування, а саме – молодої 20-річної дівчини, маніяк так захопився, йому так сподобалася красуня-полтавка, що, загарбавши її в свої лапи, чинив насильницькі дії три рази поспіль. Звісно, лагідністю не відзначався, тому чинив все, що хотів. Та деякі дії гвалтівника можна вважати навіть неординарними. Спіймавши жертву, маніяк сам роздягав її. А, поглумившися, сам і вдягав. Бувало,  що він навіть проводжав жертву додому і призначав побачення. Але яке може бути побачення після згвалтування? Та  й сам він не з'являвся.

Такий собі злочинець, маніяк-дилетант, добре проспавшись, як ні в чому не бувало, знову виходив на роботу і сідав за кермо автомобіля. Працював наш злочинець водієм одного з поштових відділень. Та три минулі статті, за якими він був раніше засуджений, давали про себе знати. Тож 4 жовтня наш «герой» скоїв злочин відносно  21-річної дівчини, а 26 жовтня  поточного року поглумився над молодичкою В., по вулиці Маршала Бірюзова, що в мікрорайоні Браїлки міста Полтави.

Одне хочеться сказати, що вирок правосуддя – це не найстрашніше, що чекає на цього маніяка-гвалтівника. Найбільш  екстремальну ситуацію йому запропонують в місцях позбавлення волі, де він ще не раз пожалкує про свої незрозумілі і неординарні вчинки.»

Андрій Чертижний, ст. інспектор ЦГЗ УМВС в Полтавській області.

Втім, недосяжним шедевром впродовж багатьох років для нас, нинішнього покоління обласного радіо, були «репортажі з галявини». Так називав свої опуси радійний зубр, наш власкор по одному з районів.

Уявіть: їде собі голова ОДА ( а розквітав наш власкор як акула пера ще за часів секретарів обкому партії) зі своїм почтом у район, з перевіркою. Наперевіряли, хвости накрутили, а потім – під лісок, до ставка, у посадку, на греблю (у кожного району були свої форматні «місця прийому»). Це ж тепер усі балувані: чуть що – в «Міміно». А тоді – нєєєє. У посадку! А там уже столи ломляться – кури, гуси, ковбаса, кров'янка, пироги-не-вороги (так, до речі, свою випічку назвав один підприємець, що торгує на Шевченка, на вивісці так і написано «Пироги – не вороги». Хто б сумнівався!)

І починається у посадці частування, неформальне спілкування, іноді ТАКЕ неформальне, що й зовсім неформатне! Але, Богу дякувати, наші технології завжди дозволяли все виправити: чик-чик і, дивись, ось воно уже і форматне! І, головне, умів із того нічого зліпити не просто щось, а канахвету ( як каже наша технічка Лорді). Слухаєш і віриш! Доки не згадаєш, де і як це писалося. «Та вони ж такі самі живі люди. Їм же все людське притаманне», – Даня намагається реабілітувати імовірних опальних.

Люди то, звісно, живі. Але іноді забувають, що не вдома ( чи де ще там вони так розмовляють). Намелють, а ти що хочеш, те й вирізай. А так хочеться дати без купюр! Щоб зрозуміли: державна служба – це величезна відповідальність, а не лише дистанційна привілейованість щодо держбюджету. Був колись випадок. Нарада з питань відтворення поголів'я ВРХ. Виступає чиновник, роздає пілюлі, мовляв, процес не завжди контрольований і т.д. І в його вербальному варіанті ця думка звучить так: «…а то не поймеш: хто до кого підходить, хто кого осіменяє і, головне, хто за  все відповідає!» Це, взагалі, про що? Ми на радіо цей ляп, звісно, вирізали. А на телебаченні він якось просочився (можливо, редактора відволікла колоритна картинка, у нас же – голий звук, який цю картинку й має намалювати). Що там було! «Позвонили две газели и запели, и запели!» «Чи ви  там усі з розуму зійшли, чи ви не соображаєте, що таке давати не можна?» А казати таке можна? ТАМ з розуму не зійшли? ТАМ соображають? Чи ТАМ це  не обов'язково? Тьфу! Це ж, як казав улюблений персонаж нашої редакції, колоритний екс-нардеп, –  просто якийсь АНОНС!

{fcomment}