НА ОДНІЙ ХВИЛІ

«ЕФЕКТ ПЛАЦЕБО». Ч. 11. ВІВАТ, ПЛІТКОНОСИ!

зображення з demotivators.su

Це – окрема «группа товарищей». У кожного журналіста є своя «прикормленная туса». Іноді, серед тонн словесної дурні, вони в зубах, самі того не усвідомлюючи, можуть принести справжній інформаційний перл. Але це буває не так часто. По правді, зовсім рідко у безкінечних кілометрах вербальної полови.

– Одна моя знайома нещодавно розлучилася. Так уявіть, яким стерво виявилася її свекруха. Вони то й бачилися за життя разів з десять. Ой, що я мелю! Ну, тобто, за її подружнього життя. А тривало воно аж три роки…– неквапливо розпочала звичні обідні теревені Тоня. Вона ходить до нас із «дружньої» організації, бо працює в тамтешній прес-службі («…а я й кажу, триндить постійно, бо не вироблена», – пояснила її говірливість і готовність пристати до будь-якої тьотя Свєта). – Чоловік її колишній виявився страшенно креативним неформалом: начитаний запійний інтелігент, у якого від ста грамів починало зносити дах. Він під свою п´яну лавочку семитомник «Жизнь животных» «розписав під Хохлому»: на всіх полях книг виклав свою гіпотезу походження життя на планеті, апелюючи із  зауваженнями до академіків, що працювали над виданням. Доки не в запої – любо-дорого подивитися: гантельки тягає, книжечки читає. Ще й меломан! А лиш зап´є – мати рідна, хата тепла! За день здувається, як кулька після параду. Ну просто дволикий анус!

– Янус! – поперхнулася гарячим чаєм Руся.

– Ой, бачила б ти його у п'янці! – відновила статус-кво Тоня.

Отож, напивався до чортиків. Причому, вона, моя знайома, за три роки навіть виробила спеціальну тактику: два-три дні йому треба було дати попити . Бо якщо викликати в перший день запою «спецрейс» (швидку, що за гроші прямо на квартирі алкоголіків прокапує), то наступного дня він знову побіжить причащатися. Отож вона телефонувала на роботу, брала відгули ( для таких випадків завжди мала в запасі пару днів, працюючи у вихідні), стерегла його, щоб не вийшов із квартири і не лигнув чогось. А потім поступово – сочок, молочко, сюсі-пусі, книжечки вголос почитати, те-се…

– Та хай би він сказився зі своєю хатою-читальнею!—Руся у «мужеському» питанні категорична: надивилася на таке добро.

– Сказився не сказився, але ж якось вони існували. Аж тут – «жираф влюбился в антилопу»! Двадцятирічну! Прийшов і сказав: «Люблю – на очі не бачу!» Ну, що тут робити? Моя знайому йому каже: «О’кей! Любов – це святе. Тільки маленька от халепа. У моїй квартирі живуть квартиранти, а у нас із ними джентльменська угода: про зміну формату попередити за місяць». Ну він типу того, мовляв, не питання: ми ж не чужі, живи тут, доки вони знайдуть квартиру. Подали заяву на розлучення наступного ж дня. Хоч і дітей спільних не було, та й не нажили там нічого такого, а все одно місяць чекати треба, доки розлучать. І що видумаєте? Любові тієї широкоформатної…

– З пестощами, вибриками і до нестями, що москалі називають «блізость»…-- І.Д., як завжди, зробив свою ремарку у неквапливій оповіді гості.

– Так от, любові тієї до юної моделі вистачило аж на п'ять днів. Прийшов і каже: «Знаєш, вона сама не знає, чого хоче. Я вже стомився від цього марафону, давай все вернемо як було». Здрасьтє вам з китичкою – каже моя приятелька. Ні, їсти разом суп – не питання, але разом спати – точно ні! Доктор сказав у морг – значить, у морг!

А вже за два дні свекруха почала надзвонювати: коли ви виселетися? Ага, а стосунки там завжди були «високі»: запрошення на сімейний чай (з обов'язковим звітом, що їли-пили, куди їздили, хто приходив…), спілкування «прошу пардону» і таке-сяке, тільки на ім´я-по-батькові, про епоху акме і що викрали у 1987 році із Одеського музею…І триває вся оця свистобратія, доки свекру не стане сумно…

– А свекр у нас хто був – теж латентний алкоголік?—уточнила тьотя Свєта.

– Ні, не латентний. Він просто все життя – на керівних посадах. А помнож це на комплекс Наполеона ( там 1.55 м – у стрибку на коньках  і в фуражці), а додай ще «я рано асіротєл і сам сєбя сдєлал в етой жізні». О-о, там такий коктейль Молотова, що мама нє горюй! І от як тільки цей коктейль починав пробулькувати – усі вмить у холці ставали вищими: головне, вчасно сообразіть, коли пора прощатися.

Бо якщо цю мить прогавити, то автоматично стаєш учасником «великого шоу дрібного артиста». Треба сказати, що мама Агнесса  теж всю цю петрушку знала назубок: коли папу прихвалити, коли водички піднести, піддакнути, заспокоїти, назвати себе дурою невмиваною, непомітно підлити у чай снодійного і, вигадавши привід, передислокувати до спальні.

І якщо увесь цей нехитрий сценарій затримати з початком – тут все і починалося! «Агнесска, мать твою!» – було тоді в тій частині вечора найприязнішим звертанням.

– Ти ба – Агнесса! –Руся не відривається від монітору. – Сто пудів – Іванівна!

– Іванівна…– здивовано підтвердила Тоня.—А ти звідки їх знаєш?

– Я не їх знаю, а нашу ментальність: якщо «зверху» джукі-пукі, «знизу» – обов'язково Іванівна!

– Ага, джукі-пукі не лише у них, а у їхнього пса, точніше, сучечки : фу, на вигляд, – як міллю побите, чи паршею, а заплатили за неї тисячу євриків. Порода – китайська лиса. Ще й  кличка з претензією –  Лаура.

– Уявляю картинку: сидить на гранітному постаменті, грайливий вітер куйовдить рідку шовковисту гривку, на очі накочуються непрохані собачі сльози... Етюд називається «В очікуванні Петрарки», – Боб вставляє свої літературні п'ять копійок.

– Не перебивай мене. Я ж хотіла про свекруху-стерво розповісти. От тільки но подали вони заяву на розлучення, почала вона моїй знайомій на мобільний надзвонювати: коли ви звільните площу та коли? Та ж відповідає, мовляв, ми з кровиночкою вашою проспиртованою (ні, ну це я так кажу, а вона з нею чемно говорила) домовилися, що в мене є місяць часу, доки не розлучать. Не хвилюйтеся, мовляв, звільниться моя квартира раніше,– зразу ж звідси як «с белых яблонь дым». Тим більше, що я тут і не прописана, тому  немає вам чого хвилюватися.

Через два дні телефонні дзвінки набули нового смислового відтінку. Тепер вони звучали приблизно так: « Дорогенька, ви ж як вибиратиметеся, то не сплутайте, часом, свою постільну білизну з нашою (бо в тому домі, у їхнього синка, реально все було куплене за їхній кошт). Я свої наволочки-простирадла добре пам´ятаю – скільки їх і які. Бо ми з татом збираємося на курорт, то я не зможу проконтролювати ваш переїзд».

Моя приятелька у сльози: за кого вони мене мають? А я заспокоюю: та ні за кого не мають, просто людям притаманно моделювати поведінку інших на своїй, от і все!

Але зірки, вочевидь, над моєю приятелькою розмістилися добре, бо квартиранти швидко знайшли нове житло. Переїхала вона до себе, розлучили їх, і минув, може, тиждень чи два після цього. Дзвінок у квартирі.

– Алло, це Агнесса Іванівна! Я хотіла спитати, ви давно  заходили до Едіка (синок її)?»

– Не заходила зовсім. Що мені там робити?

– Як це що, а хто дитині супу зварить?

– Даруйте, але я не польова кухня. І давайте поставимо крапку, бо я не маю часу на розмови.

– А чим це ти таким зайнята? – не відступала колишня родичка, вмить перейшовши на ти і  забувши про всі свої  «не соблаговолите ли вы…» …

– Перераховую стибрені у вас простирадла,-- відповіла моя приятелька і поклала слухавку. Більше її не турбували.

– І Богу дякувати! З таким жлобством треба рвати одразу й назавжди, а то пустиш у душу, озирнешся, а там вже купу наклали. А чмакатимеш іще довше – на голову видеруться і сковзатися почнуть, -- підсумувала Руся.

– Тоньчик, а у вас в конторі що новенького?—робить спробу спрямувати аналітичну енергію доповідачки у цікаве нам русло Боб. Ми всі зосереджено завмираємо, бо саме тут може намалюватися те, заради чого ми й терпіли всю оцю хрунь.

– Та-а-а, нічого, – невпевнено заводить Тоня. А, у південних регіонах у свиней африканську чуму знайшли, у кількох господарствах. По інструкції поголів´я треба повністю знищити. І не просто вирізати, а спалити туші. Але… Там, ніби, вже частині тої свинини «приробили ноги»…

– І вона «добігла» на них на запорізькі та мелітопольські ринки, так?— несміливо висунув інтригуючу версію І.Д.

– Угу, – кивнула Тоня. Тільки ж ви нікому, бо там, на місцях, замітають сліди. Хоча, може, ця свинина уже і в нас по кошиках на борщ і шашлик по хатах пішла…Так ви ж нікому!

– Тоньчик, ти ж знаєш: ми – мо-ги-ла! – поспішив запевнити Боб, набираючи дружбану смс: «Валік, тут така фігня. Нам всім – мо-ги-ла!»

Так, ми такі! Але це у нас – професійне! Коли свого часу я навчалася у «Школі сучасної журналістики» американського освітнього центру IREX PRO MEDIA, нам дали письмове завдання, типу контрольної роботи. Ті, хто успішно з нею впорається, отримували бали, які кудись досумовували і т.інше, і автоматично потрапляли в групу, яку нагороджували поїздкою в одну цікаву нам редакцію.  Отже, здали ми роботи, їх перевірили , а  результати…поклали в конверти. Конверти не заклеєні! І роздали нам, повідомивши, що із інформацією в них можна ознайомитися лише через дві години. Ні, ну уявіть собі!

В нашій сім´ї було залізне правило: читати чужі листи – нє-а!!! Ну просто як страшний-престрашний гріх. І я ніколи не читала чужих листів. Тільки одного разу, в підлітковому віці. І то дуже шкодую донині, що я це зробила. Краще б я ТЕ не читала. Але ж то – чужі, а тут – ну ніби твій конверт… Коротше кажучи, через якийсь час з кімнати, у якій ми всі знаходилися, почали поволі зникати люди. Ну ніби виходить людина в туалет – і не повертається… Чи взяти кави-чаю… І те ж саме! Якось так стало незатишно. Ще й конверт той бісовий так зазивно біліє біля компа. Крутилася я, вертілася, а потім – за конверт і пішла «пити чай». Коротше, зазираю всередину, а там написано: «Вітаємо, надмірна  цікавість – професійна риса справжнього журналіста! Мерщій виходь у двір і сідай в автобус (якщо там ще є вільні місця )))». Після мене у той мікроавтобус просочилося ще двоє «порядошних». І все, місць більше не було! «Гави» залишилися біля своїх компів чекати на наше повернення.

зображення з demotivators.toВзагалі, з оцим зручно-незручно, пристойно-непристойно, можна-не можна у нашій професії – суцільні незрозуміння. Скажімо, на журфаці ( а особливо – на тренінгах) нас навчали, що непристойних запитань немає, коли йдеться про людей публічних, які планують взяти на себе труд «вершити долю народу» і т.д. І вони повинні бути до цього готові. Інакше, нехай сидять вдома, длубаються у носі і не лізуть у публічні формати, якщо їхні персональні шафи уже тріщать від напханих туди скелетів. Тільки не треба перевертати з ніг на голову! Ясно, на запитання про улюблені пози для сексуальних втіх нардеп має повне право не відповідати. Але якщо він опікується в якомусь своєму підкомітеті питаннями моралі ( та й не тільки!), а сам, «дважды атэц, приличный гражданин, панимашь», попалився на якомусь курорті в компанії конвертованих модельок, то чому його не можна запитати, як то все це в´яжеться з його особистою мораллю? У кожного нардепа має бути свій Куршавель? Не думаю.

Про годинники, авто, палаци та інші «гаджети» їхньої уяви про щастя вже говорити непристойно. Нам, журналістам, непристойно. Знову ж таки, навіть не віриться, коли читаєш новини, скажімо, з Європи, за які «гріхи» їхнім чиновникам доводиться назавжди помахати мокрою від сліз долонькою своїй кар´єрі. Для наших би це було – тьфу та й годі! Але ж це може бути лише в НЕБАЙДУЖОМУ суспільстві. Наші люди, натомість, з кожним роком демонструють все більший пофігізм. Чому, питається в задачі, бабуськи, яким (ні, дай їм Бог здоров´я, але зв´яжи руки 28 жовтня ))) ) вже треба починати думати про вічне, своїм вибором визначать формат життя для своїх дітей-онуків? А щоб ці діти-онуки не були ба-ра-бан-щи-ка-ми. Так їм і треба! Що значить, не зміг постояти в черзі на виборчій дільниці? Прийди увечері, навідайся через пару годин. Ну це ж не щороку буває! А ні – бери свою гречку і йди жери. Щоб хоч якось можна було пояснити твою мовчанку: воно зайняте -- воно їсть. Крупа руліт! («–Вы любите Кафку? – Да, грефневую…»)

Я особисто принципово не їм гречку останніх два роки. Це мій персональний протест. Нудить!

{fcomment}