Тексти

Як у Полтаві Леніна знесли

Ленін у Поолтаві. Ще стоїть. Фото Олександри Сиротенко.Були на поваленні Леніна. 3 години майже світської тусовки.

Прибули ми туда рівно о 17 годині. Якраз у цей час почалося Народне віче біля облдержаміністрації і там вирішували питання – руйнувати пам’ятник Леніну чи чекати, доки наважиться влада. Але Голубоглазий кинув людей у черговий раз: пам’ятник валити не дав згоди, як сказав один з його заступників «Бо я – совєтский человек». Забігаючи наперед, уже через 3 години після «Не дам!» мер Полтави поміняв точку зору і виніс на сесію питання про демонтаж пам’ятника, но було уже пізно)))

Вобщем, 17 година, пам’ятник Леніну. Людей – кілька десятків. Упс, а ми очікували, що там буде купа бабусів, які лежать «сонечком» навколо пам’ятника – мовляв, тіко через наш труп ви його знімете. Ні. Немає бабушок, хоча ще не пізно і тепло – прекрасний час для мітингування, а привід який шикарний! Но ні, мабуть, не такий Ленін їм важний, як думають регіоналівські посіпаки – їсти нічого, який в дупу Ленін?

Стоїть молодь і люди 40-50 років.  Всі вичікують, поглядають на Леніна з інтересом, фоткають. У повітрі – німе питання: валитимуть чи ні? Дзвонимо нашим інсайдерам на Віче, питаємо. Відповідають: та вирішують – сьогодні валити чи завтра зранку. Ага. Уже краще. Про те, що звалити таки треба, питань ні у кого не виникає.

Ми стали прямо під пам’ятником: білявка з довгим волоссям і дві брюнетки: одна у красних колготках, інша – з великим фотіком. Ясноє дєло, що ми привертаємо увагу. Підходить вразвалочку дядько за 50: «Дєвушки, а что ви тут ждьотє? Нє дождьотєсь» і гиденько так підхихикує. Я вирішила, що буду мовчати. Хай іде в дупу, нікого переконувати я не збираюся. Но чувак налаштований втягнути нас у розмову – просить сфоткати його на фоні пам’ятника,  Білявка єхиднічає: «Нащо Ви фоткаєтеся на фоні пам’ятника, якщо не вірите, що його звалять?» І чувака прориває: він теж Володимир, і теж 22 квітня народився, а яка у нас до речі освіта і що ми знаємо про Леніна ітд. Обличчя у нього знайоме – колись-кудись балотувався, ми не витримуємо і пояснюємо, що пам’ятник таки звалять, вірить він у то, чи ні. Чувак ображено відходить, відразу звонить комусь і зливає інфу слово в слово що ми йому сказали.

Підходять 2 вишуканих гопніка: «А кого ви тут ждьотє?» Ми (строго): «У нас тут побачення». Но шпана не унімається і продовжує: «Дєвчьонкі, нєт ну серьезно, что тут такоє намєчаєтся?» За дур тримають нас – ясно ж , білі волоси і красні колготи не на користь наявності у нас мозку. Я дратуюся і кажу їм щось не дуже приємне. І пацани зразу прозрівають:

«Да нє будєт здєсь нічеєго! Рєшеніє сєгодня на заседаніі нє прінялі, а бєз нєго нічєго нє будєт».

Оп-па, а казали пацанчики, що не у темі й не знають, чого тут люди стоять)))

Чую якийсь вопль. Підхожу, щоб підслухати. Дядечко років 60: «Я тут під цим пам’ятником з жінкою одружувався, а ви його нищити хочете, іроди!» Ага, ясно. Ленін – як гарант сімейного добробуту. Товариша того якась жіночка під руку взяла і втішаючи відвела у бік.

Підходить якийсь дідусик до пам’ятника і кладе якийсь папірець до його підніжжя. Ми підходимо, заглядаємо – порваний партквиток. Круто! Фоткаємо.

Підходять місцеві комуністи-комсомольці: депутат міськради Руслана Крайнова і ще парочка комуняк. Гиготять, весело їм, фоткаються на фоні Леніна. Нас це напрягає – чого їм весело, якщо Леніна збираються зносити, може, володіють інфою, що нічого не буде? Комуняки також помічають партквиток – роздивляються і забирають.

Дзвонимо дівчатам на Народному віче – кажуть, глухо, не можуть вирішити, що робити з пам’ятником.

Так досадно, що хочеться ревіти. Вирішуємо попити кави. Заходимо у ворожі «Кулінічі», постійно оглядаючись – раптом за ці 5 хвилин звалять пам’ятник? Купуємо і швидко назад. Людей мало і таке наче уже розходитися збираються.

Підтягується преса з телекамерами – це вселяє надію, що ламати Леніна таки будуть – журналістам треба кадр і вони його собі зроблять)) Звонить подружка з Народного віче: «Ми уже йдемо ламати Леніна!» Боже, яка радість! Аж від душі відлягло.

Приходить Шрек з дитятком. Фоткаю малого на фоні Леніна. Дєточка моя у камуфляжних штанях, натягнув на голову капішон, став як їх у «Воїні» вчили – грізно позує.

Підходять десяток чуваків у масках і з драбиною. Біжу до них: «Слава Україні, я за наших!» Питаю, як вони будуть валяти пам’ятник, умнічаю, що драбина малувата. Як справжній Павлік Морозов здаю їм, де стоять комуністи і що їх дуже мало. Пацани слухають з інтересом – мабуть, очікували більшого спротиву від пенсіонерів.

І досі не розумію, чому проігнорували подію Гаретова і Масенко – главні комуняки міста Полтави. Останній же нещодавно ініціював збір коштів на пам’ятник Леніну у Києві, а тут під носом свого рідного Леніна товкти збираються, а він у кущах сидить.

Вобщем, коли прийшла Маса Народу, боронити пам’ятник вискочила тіко депутатка Крайнова, яка потягла за руку своїх подружок, бо чувак-комсомолець, що був з ними, не захотів іти, хоча вони його й кликали. Постояли. Знову сфоткалися на фоні пам’ятника –  і якось так швидко їх звідти прибрали. Якийсь дядько вякнув щось – йому пояснили що він провокатор і він теж швидко зник. Ще хтось крикнув з іншого боку, журналюги кинулися туда – не втрачали-таки надію зняти бійку – но і той товариш швидко здувся.

Це тривало більше трьох годин. Але воно того було варте. Скіко ж у нас у Полтаві експертів з повалення пам’ятників! Уся площа в єдиному пориві обговорювала:

«Та нащо за ноги його в’яжуть, у ногах – арматура вмурована, треба за голову тягти,а трос слабий і руками не потягнуть».

Я спеціально кругами походила – люди обговорювали тіко це: яким способом Леніна краще знести, і жодна людина не казала: «Нащо вони його зносять?» Бо усім ясно – зносити треба. Питання тіко – Як? А ще цікавило людей: а що у Леніна всередині? Це теж усі обговорювали. Одні орали, що Ленін порожній і гіпсовий, і його на раз-два знесуть, інші казали, що ніфіга його так просто не знесеш.

Підтягнулися ще 2 подружки – таке пропусктаи не можна. Третя, історик за фахом, спізнювалася і постійно дзвонила: «Ще не звалили Леніна? Я уже доїжджаю!» Каже, поки їхала, перегризлася з усією маршруткою, бо там теж обговорювали знесення Леніна. Но спорить з істориком – це вам не у камєнтах одне-одного гавном поливать, вона їх сдєлала)))

Народу, до речі, підтягнулося дуже багато. Ми прийшли, коли площа Леніна була фактично порожня, у якийсь момент я озирнулася – а людей уже – тьма. Забито усе ними аж до бібліотеки, що на іншому боці вулиці.

А тим часом рвуться 2 троси, які наділи за допомогою вудочки Леніну на шию. Яке розчарування! Для усіх, крім Адіка Пустовгара, який радісно розказував:

«Я ж їм казав, треба мого знайомого фермера на тракторі запросити – він би зніс! А вони не захотіли!»

Почали шукати міцніший трос і тягти не одним, а кількома – 5 – 6 тросів на шию йому намотали, явилася машина «Полтава-світло» – де вже її вичепили не знаю, але вона спасла усіх. Бо тягли його за шию машиною, кількома тросами, розкачуючи з боку в бік. Адреналін бешений. Розумієш: ща звалять пам’ятник. Ща впаде. Ось-ось, уже похилився. Щас. Вобщем, його звалили і це була така радість!

Відео усі мабуть уже подивилися, але воно не то, скажу я вам. Це треба було вживу бачити і відчувати. І тоді не буде ніяких сумнівів, що знесення Леніна – то велика потреба народна, а не хуліганство купки приїжджих бандерських радикалів. Не було там приїжджих. Усі полтавські звичайні люди, як би декому не було неприємно це почути. Прийшли і зробили те, що власть зробити засс…. побоялася.